Читати книгу - "Метаморфози"

уріже. Кору надлупивши,

Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.

Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння

В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.

Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.

Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій

Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.

Як не старались усі, — і сатири, до скоків охоча

Молодь, і пани, божки лісові, що сосною вінчають

Роги, й Сілен, увесь час молодий при похилому віці,

/640/ Й той, що злодіїв лякає{656} серпом чи суком сороміцьким, —

Щоб домогтися її! Сам Вертумн{657}, закохавшись у неї,

Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.

Часто, зробившись женцем-селюком, він приносив Помоні

Кіш колосків, — і, мов крапля води, до женця був подібний!

Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,

Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.

Часто ще й пужално мав у руці, — й присягнув би, напевно,

Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.

Як виноградар або садівник із серпом появлявся.

/650/ В сад із драбиною йшов, — наче яблука брався зривати.

З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий.

Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько

Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.

Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу

Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,

Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька.

Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» — аж прицмокнула з дива.

Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко

Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши

/660/ Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.

В'яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.

Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко, —

Мовить, — цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому, —

Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.

Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,

Не поріднилася з ним, — до землі була б нині прибита.

Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:

Ложе подружнє — страшить; про заміжжя й чути не хочеш.

О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену

/670/ Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї

Бій, ні дружину Улісса{658} — сміливця серед боязливих!

Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,

Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;

З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських,

Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя, —

Слухай, що радить стара, яка більше за всіх тебе любить,

Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя, —

Тільки з Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще

Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна

/680/ Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати,

Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі

До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім

Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.

Він, окрім того, — юнак, і природа його наділила

Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.

В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же.

Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає

Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!

Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала

/690/ З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих, —

Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко!

Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.

Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки{659},

Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви{660}!

Щоб іще більш тебе остерегти, — не одне-бо чувала

Я на віку, — оповім про таке, що на Кіпрі відоме

Кожному, — й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш.

Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра,

Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись.

/700/ Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся.

Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу

Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі.

То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво

З ним повелась; вихованки здоров’ям її заклинає.

То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання,

Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді.

Вже не одну помережив словами табличку до краю,

Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок

Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши,

/710/ Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий.

Та ж — наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах{661} західних,

Наче бездушна, в норіцькім вогні{662} гартована криця,

Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля:

Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків

Горді слова додає, відбираючи рештки надії.

Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки

Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив:

„Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето,

Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати,

/720/ Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана.

Ти взяла верх! Я — помру. Веселися, душе невблаганна!

Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті,

Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні.

Та пам’ятай: не раніш