Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

хоча ці факти не пов’язані з назвами культурних рослин (позаяк пракойсани не одомашнювали рослин). Оскільки нині в Африці побутує 1500 мов, цей континент завеликий для всього-на-всього чотирьох прамов, що побутували на ньому тисячі років тому. Річ у тім, що всі інші мови зникли — чи то через те, що люди, які говорили ними, втратили мову своїх предків, як пігмеї, чи то через те, що зникали самі ці люди.

Виживання чотирьох автохтонних мовних сімей сучасної Африки (тобто чотирьох, не враховуючи нещодавно прибулу австронезійську мову Мадагаскару) пов’язане не з тим, що вони за своє природою пропонують кращі засоби спілкування. Натомість воно пояснюється історичною випадковістю: пращурам носіїв ніло-сахарських, ніґеро-конґолезьких і афразійських мов пощастило опинитися в правильному місці й у правильний час, щоб набути культурних рослин і свійських тварин, які дали їм змогу розмножитися і замістити інші народи або нав’язати їм свою мову. Жменька сучасних носіїв койсанських мов вціліла головно через свою ізольованість у районах Південної Африки, не придатних для бантуського рільництва.

Перш ніж з’ясувати, як койсани пережили бантуський потоп, дізнаймося, що археологія може розповісти нам про інший великий доісторичний демографічний рух, який зачепив Африку, — про австронезійську колонізацію Мадагаскару. Археологи, які проводили на острові розкопки, довели, що австронезійці прибули туди не пізніше 800 р. н. е., можливо, навіть близько 300 р. н. е. На острові вони побачили (і винищили) дивний світ живих істот, які були настільки специфічними, наче з іншої планети, позаяк ця фауна розвивалася на Мадагаскарі впродовж його довгої ізоляції. До неї належали велетенські слонові птахи, примітивні примати лемури, що були розміром із горилу, та карликові гіпопотами. В ході археологічних розкопок найдавніших людських поселень Мадагаскару було виявлено залишки залізних знарядь, свійських тварин і культурних рослин, тож поселенці не були групою рибалок, випадково знесених вітром зі свого шляху. Це були учасники повноцінної експедиції. Як же ця доісторична експедиція здолала 6400 кілометрів і опинилася на Мадагаскарі?

Одну підказку дає нам стародавня книга-путівник «Перипл Еритрей- ського моря», написана анонімним купцем, який жив у Єгипті близько 100 р. н. е. Купець описав уже на той час жваву морську торгівлю, яка сполучала Індію та Єгипет зі Східною Африкою. У період поширення ісламу після 800 р. н. е. торгівля в Індійському океані легко фіксується археологами завдяки рясним кількостям близькосхідних (а часом навіть китайських!) виробів, як-от кераміка, скло і порцеляна, які знаходять у східноафрикан- ських прибережних поселеннях. Торговці чекали на ходові вітри, які давали їм змогу перетнути Індійський океан по прямій лінії від Східної Африки до Індії. Коли в 1498 році португальський мореплавець Баско да Гама, ставши першим європейцем, який обплив південний мис Африки, досяг узбережжя Кенії, він натрапив на торговельні поселення суахілі, де взяв собі провідника, який показав йому прямий шлях до Індії.

Однак не менш жвава морська торгівля велася далі на схід між Індією та Індонезією. Мабуть, австронезійські колоністи Мадагаскару досягли Індії з Індонезії цим східним торговельним шляхом, а відтак лягли на західний торговельний шлях до Східної Африки, де разом із африканцями відкрили Мадагаскар. Ця спільнота австронезійців і східних африканців живе на Мадагаскарі й зараз, користуючись засадничо австронезійською мовою, котра містить запозичені слова з бантуських мов кенійського узбережжя. Однак у кенійських мовах немає взаємних запозичень, а інші сліди австронезійців на території Східної Африки дуже незначні: фактично це лише гіпотетично перейняті від індонезійців музичні інструменти (ксилофон і цитра) та, ясна річ, австронезійські культурні рослини, які стали надзвичайно важливими для африканського рільництва. Тому можна й далі гадати, чи австронезійці замість того, щоб обрати легший шлях до Мадагаскару через Індію та Східну Африку, якимось (незбагненним) чином не перетнули Індійський океан напряму, відкрили Мадагаскар і лише потім налагодили торгівлю зі Східною Африкою. Отже, таємниці продовжують огортати цей найдивовижніший факт людської географії Африки.

Щ о може археологія розповісти нам про інший великий демографічний рух африканських доісторичних часів — експансію банту? Із паралельних відомостей про розселення сучасних народів і вживані ними мови ми вже довідалися, що Субсахарська Африка не завжди була чорним континентом, хоча так ми звикли її уявляти в наші часи. Натомість ці відомості говорять про те, що пігмеї колись замешкували дощові ліси Центральної Африки, тоді як койсанські народи населяли посушливіші частини Субекваторіальної Африки. Чи можна за допомогою археології перевірити ці домисли?

У випадку пігмеїв відповідь на це питання — «поки що ні», лише через те, що археологи досі не знайшли жодного стародавнього людського скелета в центральноафриканських лісах. А для койсанів відповідь «так». На території Замбії на північ від сучасного ареалу койсанів археологи знайшли черепи людей, які нагадують сучасних койсанів, а також кам’яні знаряддя, схожі на ті, які койсанські народи продовжували виготовляти в Південній Африці на момент прибуття європейців.

Щодо питання, коли банту замістили цих північних койсанів, археологічні та лінгвістичні дані вказують, що експансія предкових бантуських рільників із глибин західноафриканської савани на південь у вологіші прибережні ліси почалася аж близько 3000 р. до н. е. (мал. 19.4). Слова, поширені в усіх мовах банту, свідчать, що вже тоді банту мали корів і вологолюбні культурні рослини, як-от ямс, однак їм бракувало металів і вони продовжували активно займатися рибальством, полюванням і збиральництвом. У лісах вони навіть втратили своїх корів через хвороби, які переносила муха цеце. Проникнувши в екваторіальну лісову зону в басейні р. Конго, вирубуючи ліс під городи та зростаючи чисельно, вони почали поглинати пігмейських мислив- ців-збирачів і витісняти їх у неосвоєний ліс.

Невдовзі після 1000 р. до н. е. банту вийшли зі східного боку лісу на від- критіший простір Східноафриканської рифтової долини та Великих озер. Тут вони зіткнулися з «плавильним котлом» афразійських і ніло-сахарських рільників і скотарів, які вирощували просо та сорго, а в сухіших місцевостях розводили свійських тварин, а також койсанських мисливців-збирачів. Завдяки вологолюбним культурним рослинам, успадкованим із західноафриканської

Малюнок 19.4. Експансія банту (3000р. до н. е. — 500р. н. е.). Приблизний маршрут експансії народів, що розмовляли мовами банту, від прабатьківщин (позначеної «П») на північному заході нинішнього ареалу розселення банту до Східної та Південно-Східної Африки

прабатьківщини, банту могли займатися рільництвом у вологих районах Східної Африки, негодящих для її попередніх жителів. Протягом останніх сторіч до нашої ери передові групи банту досягли східноафриканського узбережжя.

У Східній Африці банту почали переймати просо та сорго (а також ні- ло-сахарські назви цих культур) і наново обжилися худобою, діставши все це