Читати книгу - "Метаморфози"

говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо

281 Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.

282 Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,

283 Як роздувається шия, а руки, якими недавно

284 Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.

285 З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! —

286 Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею

287 Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.

288 Випив би й він, — те щетинисте стадо й сьогодні собою,

289 Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,

290 Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?

291 Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну

292 З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі».

293 Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,

294 Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну

295 Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись —

296 Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,

297 Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю

298 Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.

299 Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний

300 Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.

301 Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.

302 І, що не слово, то зводимось ми по-людському все вище

303 Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча

304 Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними —

305 Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає —

306 Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули

307 Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.

308 Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий

309 Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.

310 От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила

311 З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.

312 От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,

313 З мармуру постать вона показала мені білосніжну.

314 Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел;

315 Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками.

316 Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,

317 В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати

318 Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,

319 Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!

320 Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше

321 Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати.

322 Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає

323 Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.

324 Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх

325 Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив.

326 Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали,

327 Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали

328 Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій,

329 І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий

330 Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.

331 Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,

332 Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши,

333 Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу,

334 На Палатіні Венілія, кажуть, її народила.

335 Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка

336 Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.

337 Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.

338 Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця

339 Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,

340 Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.

341 От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.

342 Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.

343 Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові

344 В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,

345 Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.

346 Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.

347 Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,

348 Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.

349 Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання

350 Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.

351 Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.

352 Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,—

353 Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?

354 Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола…

355 «Ні,— прошептала, — таки не втечеш, хоч би в вітру позичив

356 Крил, — якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася

357 Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!»

358 Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний

359 Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши

360 Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни

361 Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.

362 Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич,

363 Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,

364 Й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.

365 Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,

366 Темним богам посилає й слова