Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

знаєш… – Знизую плечима. Мої ноги настільки болять, що мене майже не хвилює, де я.

– Маєш жахливий вигляд.

– Постійно відчуваю біль.

– Смішно. Я теж.

– Я маю на увазі фізичний біль.

– Чому? – Інґрід байдуже, навіть якщо я раптово спалахну перед її очима. Відкидаю плед і показую свої обрубки.

Вона не сахається, не охає. Не відводить погляд, і коли знову дивиться мені в очі. Розумію, що з усіх людей лише Інґрід прекрасно мене розуміє. Різними шляхами ми прийшли до того ж стану. Вона встає, йде в іншу кімнату, а коли повертається, в її руках старий швейний набір. Відчуваю приплив надії, і ця надія виправдана: Інґрід сідає і відкриває кришку, і як у старі добрі часи, між подушечками для голок і наперстками є повна аптечка.

– Що хочеш? – запитує Інґрід.

– Щось знеболювальне.

Вона бере мішечок із піґулками і пропонує мені асортимент; помічаю трамадол, беру дві таблетки. Ковтаю їх, Інґрід приносить склянку води, щоб запити.

– Ну, – Інґрід проводить своїми довгими червоними нігтями по довгому світлому волоссю. – Звідки ти прийшов?

– З грудня 2006 року. А яке сьогодні число?

Інґрід дивиться на свій годинник.

– Вчора був Новий рік, сьогодні друге січня 1994 року.

О ні. Тільки не це.

– Що сталося? – питає Інґрід.

– Нічого. – Сьогодні Інґрід учинить самогубство. Що мені сказати їй? Як зупинити? А що, коли когось покликати? – Слухай, Інґ, хочу сказати… – Вагаюся. Що їй сказати, щоб не злякати? Яке це має значення тепер? Тепер, коли вона померла? Хоча й сидить поруч.

– Що?

Пітнію.

– Просто… непогано себе. Не… Тобто я знаю, що ти не надто щаслива…

– Ну, і чия то провина?

Її вуста, підведені яскраво-червоною помадою, насупилися. Не відповідаю. Чи моя це провина? Справді не знаю. Інґрід пильно дивиться на мене, наче чекає відповіді. Відводжу погляд убік. Розглядаю плакат Мохой-Надя[64] на протилежній стіні.

– Генрі? – допитується Інґрід. – Чому ти так підло зі мною вчинив?

Знову дивлюся на неї.

– Справді? Я не хотів.

Інґрід хитає головою.

– Тебе не хвилювало, жива я чи померла.

О, Інґрід.

– Ні, мені не однаково. Я не хочу, щоб ти померла.

– Тебе не хвилювало. Ти покинув мене і навіть у лікарні не відвідав.

Інґрід говорить так, ніби слова її душать.

– Твоя сім’я не хотіла, щоб я приходив. Твоя мама сказала мені триматися від тебе подалі.

– Ти мав прийти.

Зітхаю.

– Інґрід, твій лікар сказав, що мені не можна навідувати тебе.

– Я питала. Мені сказали, що ти ні разу не подзвонив.

– Я дзвонив. Мені сказали, що ти не хочеш говорити зі мною, і попросили більше не дзвонити.

Болезаспокійливе починає діяти. Колючий біль у ногах притупляється. Ковзаю руками під плед і прикладаю долоні спершу до шкіри мого лівого обрубка, відтак – правого.

– Я ледь не померла, а ти більше ніколи не розмовляв зі мною.

– Я думав, ти не хотіла зі мною спілкуватися. Звідки мені було знати?

– Ти одружився, мені навіть не подзвонив, а запросив Селію на весілля, щоб дошкулити мені.

Сміюся, нічого не можу з собою вдіяти.

– Інґрід, це Клер запросила Селію. Вони подруги; ніколи не розумів чому. Гадаю, протилежності притягуються. Але в будь-якому разі, з тобою це не пов’язано.

Інґрід мовчить. Під макіяжем проступає бліде обличчя. Покопирсавшись у кишені пальта, вона витягує пачку «Інґліш овалз» і запальничку.

– Відколи ти палиш? – запитую її.

Інґрід ненавиділа паління. Інґрід любила кокс, кристалічний метамфетамін і напої з поетичними назвами. Двома довгими нігтями вона витягує цигарку з пачки і підкурює. Її руки тремтять. Вона робить затяжку, і з її губів звивається дим.

– То як життя без ніг? – запитує мене Інґрід. – Як це трапилося?

– Обмороження. Я відключився у Ґранд-парку в січні.

– Як же ти переміщаєшся?

– Переважно на інвалідному візку.

– Ой, це ж відстій.

– Так, – згоджуюсь. – Правду кажеш.

Якусь мить сидимо в тиші. Інґрід запитує:

– А ти все ще одружений?

– Так.

– Діти?

– Є. Дівчинка.

– О. – Інґрід спирається на спинку крісла, робить затяжку і видуває ніздрями тонку цівку диму. – Якби у мене була дитина.

– Інґ, ти ж ніколи не хотіла дітей.

Вона дивиться на мене, проте не можу зрозуміти як.

– Я завжди хотіла дітей. Але не думала, що ти хотів, тому нічого й не казала.

– У тебе ще можуть бути діти.

Інґрід сміється.

– Справді? Генрі, в мене є діти? У 2006 році у мене буде чоловік, будинок у Віннетці та дві з половиною дитини?

– Не зовсім. – Підсовуюсь на дивані. Біль відступив, але залишилась його оболонка, порожнє місце, де повинен бути біль, але замість нього лише очікування болю.

– «Не зовсім», – перекривлює мене Інґрід. – Як це: «не зовсім»? Як у: «Не зовсім, Інґрід, насправді ти безхатня жебрачка?»

– Ти не безхатня жебрачка.

– Значить, я не безхатня жебрачка. Гаразд, добре. – Інґрід гасить цигарку і закидає ногу на ногу.

Мені завжди подобалися ноги Інґрід. На ній черевички на високих підборах. Напевне, вони з Селією були не вечірці. Інґрід каже:

– Ми кидаємося в крайнощі. Я не заміська мати сімейства і не безпритульна. Давай, Генрі, дай мені ще кілька підказок.

Мовчу. Не хочу грати в цю гру.

– Добре, давай зробимо кілька варіантів. Подивимося… а) Я стриптизерка у конкретно зачуханому клубі на Раш-стрит. Е-е, б) Я у в’язниці, бо зарубала сокирою Селію і згодувала її Малкольму. Ага, значить, так. в) Я живу в Ріо-дель-Соль з інвестиційним банкіром. Як щодо цього, Генрі? Щось із цього звучить тобі знайомо?

– Хто такий Малкольм?

– Доберман Селії.

– Зрозуміло.

Інґрід грається із запальничкою, запалюючи та гасячи її.

– Як щодо г) я мертва? – Здригаюся. – Подобається тобі таке?

– Ні.

– Справді? А мені найбільше подобається. – Інґрід посміхається. Це не приємна посмішка. Радше гримаса. – Мені так сподобалося, що у мене виникла ідея. – Вона встає і йде через кімнату, коридором. Чую, як висуває та засуває шухляду. Коли повертається, одна рука захована поза спиною. Інґрід стоїть переді мною і, кажучи: «Сюрприз!», спрямовує пістолет на мене.

Він не дуже великий, тонкий, чорний і блискучий. Інґрід недбало тримає його біля талії, наче вона на вечірці. Дивлюсь на пістолет. Інґрід каже:

– Я могла би застрелити тебе.

– Так. Могла би, – відказую.

– А тоді себе, – говорить вона.

– І це могло би статися.

– А станеться?

– Я не знаю, Інґрід. Маєш вирішити сама.

– Дурниці, Генрі. Скажи мені, – наказує Інґрід.

– Добре. Ні. Цього не станеться. – Намагаюсь говорити