Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

впевнено.

Інґрід посміхається.

– Але що, коли я захочу, щоби сталося саме так?

– Інґрід, віддай мені пістолет.

– Підійди і забери.

– Ти хочеш застрелити мене? – Інґрід хитає головою, усміхаючись.

Злажу з дивана на долівку, тягнучи собою плед, повзу до Інґрід, повільно, через седативну дію болезаспокійливого. Вона відступає, тримаючи пістолет, націлений на мене. Зупиняюсь.

– Давай, Генрі. Хороший песик. Довірливий собачка. – Інґрід клацає запобіжником і ступає до мене два кроки. Напружуюсь. Вона цілиться мені в голову. Відтак регоче і спрямовує дуло пістолета до своєї скроні. – Як щодо цього, Генрі? Усе буде так?

– Ні. – Ні!

Вона насуплюється.

– Ти впевнений, Генрі? – Інґрід переміщує пістолет до своїх грудей. – Так краще? Генрі, голова чи серце?

Інґрід ступає вперед. Я міг би доторкнутися до неї. Міг би схопити її. Інґрід штовхає мене в груди, і я падаю на спину; розпластавшись на долівці, дивлюсь на неї знизу вгору. Інґрід нахиляється і плює мені в лице.

– Ти кохав мене? – запитує, дивлячись на мене зверху вниз.

– Так, – відповідаю їй.

– Брехун, – каже Інґрід і натискає на курок.

Понеділок, 18 грудня 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Прокидаюся посеред ночі, а Генрі немає. Панікую. Сідаю в ліжку. Думки заполонюють можливі варіанти. Його міг переїхати автомобіль, він міг застрягнути у закинутій будівлі, десь на холоді. Чую звук: хтось плаче. Думаю, що це Альба, може, Генрі пішов подивитися, що трапилося з Альбою, тож встаю і йду в її кімнату; вона спить, згорнувшись навколо плюшевого ведмедика і скинувши з ліжка ковдру. Йду на звук коридором, а там, на долівці у вітальні сидить Генрі, обхопивши голову руками.

Стаю на коліна поруч із ним.

– Що сталося? – запитую його.

Генрі піднімає голову; бачу, як у світлі вуличного ліхтаря, що лине з вікна, на його щоках виблискують сльози.

– Інґрід померла, – відказує він.

Обіймаю його.

– Інґрід уже давно мертва, – м’яко промовляю.

Генрі хитає головою.

– Роки, хвилини… однаково, – говорить він. Ми сидимо на долівці у тиші. Нарешті Генрі каже: – Як думаєш, уже ранок?

– Звичайно.

Небо ще темне. Не чути жодної пташки.

– Піднімаймося, – говорить він.

Привожу коляску, допомагаю Генрі сісти у неї й везу його на кухню. Приношу йому халат, Генрі одягається, докладаючи значних зусиль. Він сидить за столом, утупившись у засніжений за вікном двір. Десь віддалік снігоочисник чистить вулицю. Вмикаю світло. Насипаю у фільтр каву, наливаю в кавоварку воду, вмикаю її. Витягую горнята. Відкриваю холодильник, але коли питаю Генрі, що він їстиме, той лише хитає головою. Сідаю за столом навпроти Генрі, він дивиться на мене. Його очі червоні, а волосся стирчить урізнобіч. Його руки сухі, лице – похмуре.

– То була моя провина, – говорить Генрі. – Якби мене там не було…

– Ти міг зупинили її? – запитую.

– Не міг. Я намагався.

– Що вдієш.

Кавоварка побулькує. Генрі проводить руками по обличчю. Відтак продовжує:

– Я завжди питав себе, чому вона не лишила записку.

Саме збираюся спитати, про що він, як помічаю у дверях Альбу. На ній рожева нічна сорочка і зелені капці-мишки. Альба позіхає і мружиться в різкому світлі кухні.

– Привіт, дитинко, – говорить Генрі.

Альба підходить до нього й опирається на підлокітник його інвалідного крісла.

– Добр-р-р-рого ранку, – говорить Альба.

– Насправді не ранок, – відповідаю їй. – Насправді ще ніч.

– Чому ж це ви попіднімалися, якщо ще ніч? – фуркає Альба. – Ви готуєте каву, значить, це ранок.

– О, кава-дорівнює-ранку – це типовий помилковий висновок, – зауважує Генрі. – У твоїй логіці прогалина, мала.

– Що? – запитує Альба. Вона ненавидить помилятися.

– Ти будуєш свій висновок на помилкових даних; тобто ти забула, що твої батьки – кавомани першого порядку і ми можемо встати з ліжка посеред ночі, щоб випити БІЛЬШЕ КАВИ. – Він реве, наче монстр, справді одержимий кавою.

– Я хочу кави, – каже Альба. – Я кавоман. – Вона гарчить Генрі у відповідь. Але він підхоплює її і ставить на ноги. Альба оббігає стіл та обіймає мене руками за плечі.

– Гарчи! – гарчить вона мені у вухо.

Встаю і піднімаю Альбу. Вона тепер така важка.

– Сама гарчи.

Несу її коридором і кидаю на ліжко, вона заливисто сміється. Годинник на тумбочці показує 4:16 ранку.

– Бачиш? – Показую їй. – Тобі ще зарано вставати.

Обов’язково трохи пововтузившись, Альба знову влягається. Повертаюсь на кухню. Генрі налив нам обом каву. Знову сідаю. Тут холодно.

– Клер.

– М-м-м?

– Коли я помру, – Генрі зупиняється, дивиться вбік, робить вдих і починає знову. – Я все впорядковую, знаєш, усі документи, мій заповіт, листи знайомим і дещо для Альби – це все у моєму столі.

Нічого не можу відповісти. Генрі дивиться на мене.

– Коли? – запитую.

Генрі хитає головою.

– Місяці? Тижні? Дні?

– Не знаю, Клер.

Він знає; я знаю, що він знає.

– Ти проглянув некрологи, так? – запитую.

Генрі вагається, а потім киває. Розтуляю рота, щоб запитати знову, та мене охоплює страх.

Години, якщо не дні

П’ятниця, 24 грудня 2006 року (Генрі сорок три, Клер тридцять п’ять)

Генрі: Прокидаюсь рано, так рано, що спальня блакитна від переддосвітнього світла. Лежу в ліжку, слухаю глибоке дихання Клер, слухаю шум випадкового транспорту на Лінкольн-авеню, крякання ворон, звук відключення пічки. Мої ноги болять. Спираюся на подушки й знаходжу на тумбочці пляшку вікодину. Беру дві таблетки і запиваю їх кока-колою, з якої вийшов газ.

Ковзаю під ковдру і повертаюсь на бік. Клер спить обличчям униз, захищаючи голову руками. Її волосся заховане під ковдрою. Без ореолу свого волосся Клер здається меншою. Вона нагадує мені себе маленьку: спить із дитячою простотою. Намагаюсь пригадати, чи бачив Клер-дитину сплячою. Розумію, що ні. Згадую Альбу. Світло змінюється. Клер ворушиться, повертається обличчям до мене, на бік. Вивчаю її лице. У кутиках очей і рота з’явилося кілька ледь помітних ліній, найменший натяк на зміни в обличчі Клер зрілого віку. З гіркотою шкодую про те, що ніколи не побачу лиця Клер, з яким вона продовжуватиме жити без мене, яке ніколи не поцілую, яке належатиме світу, якого я не знатиму, за винятком спогаду про Клер, що зрештою залишився у певному періоді минулого.

Сьогодні тридцять сьома річниця смерті моєї матері. Думав про неї, тужив за нею, кожен день усі ті тридцять сім років; гадаю, мій батько теж не облишав думок про неї. Якби палкі спогади могли воскрешати мертвих, вона би стала нашою Еврідікою, вона би піднялася, як Леді Лазар[65] із впертої смерті, щоб утішити нас. Але всі наші плачі не можуть додати жодної секунди до її