Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

від двору династії Чосон, вони були нащадками послів, учених і партизанів, які воювали на боці Кім Ір Сена. То не є тільки примхою долі, що хтось мешкає в казармах, а хтось - у власному будинку на верхівці гори.

Із сусідньої кімнати почувся механічний звук: там сиділа дружина товариша Бука й при свічці тиснула на педаль швацької машинки, шиючи білу сукенку.

- Йоон виросла зі свого платтячка, - промовила вона, підносячи свічку до свіжого шва, перевіряючи його. - Ви, мабуть, шукаєте мого чоловіка.

Він відзначив її спокій - такий спокій буває наслідком дружби з незбагненним.

- Він тут?

- Завтра приїдуть американці, - сказала вона. - Він увесь тиждень працює допізна, шліфує останні деталі плану зустрічі.

- Це план Великого Керівника, - уточнив він. - Ви чули, як машина під’їхала? Сан Мун забрали.

Дружина товариша Бука вивернула сукенку і ще раз уважно роздивилася.

- А платтячко Йоон перейде до Чії, - промовила вона. - Чіїне - до Хє-Кйо, а її платтячко дочекається Су-Кі, яка щось майже не росте…

Жінка знову стала крутити педаль.

- Скоро зможу згорнути й відкласти ще одне платтячко Су-Кі. Отак і позначається наше життя. Сподіваюся, на старість у мене буде ціла купа невдіваних білих сукенок…

- А товариш Бук зараз із Великим Керівником? Не знаєте, де він? У мене є машина, якби я знав, де вона, я б міг…

- Ми ніколи нічого одне одному не розповідаємо, - зауважила вона. - Так ми бережемо нашу сім’ю. Захищаємо одне одного.

Вона обірвала нитку, потім розвернула сукню під голкою.

- Чоловік каже, що мені не варто хвилюватися, бо ви щось йому пообіцяли і завдяки цьому ми в безпеці. Це так, була така обіцянка?

- Була.

Вона поглянула на нього, кивнула.

- Але важко сказати, що там попереду. Я цю машинку отримала як весільний подарунок. Але мені, коли я клялась у вірності, і на думку не спадало, що я шитиму таке вбрання.

- Коли настане той час, то хіба не байдуже, у чому його зустріти?

- Раніше моя машинка стояла коло вікна, - сказала вона, - щоб дивитися вниз на річку. У дитинстві ми ловили в Тедонґані черепах, писали в них на спинах політичні гасла й відпускали. Ловили сіттю рибу й щовечора носили її ветеранам війни. Оті дерева, які вони зараз рубають, - ми їх посадили. Ми вважали себе найщасливішими людьми найщасливішого народу. Тепер наших черепах з’їли, а тої риби вже немає, самі вугри зубаті лишилися. Люди стали як звірі. Я не дам моїм дівчаткам озвіріти.

Ґа хотів їй розповісти про Чхонджин, де старих добрих часів не існувало. Але натомість сказав:

- В Америці є таке шиття, яким розповідають історію. Збирають із клаптиків щось таке, що говорить про важливі події в житті людини.

Жінка зняла ногу з педалі.

- І що то буде за історія, що за події? - спитала вона. - Що в місто прибуває чоловік, який знищує все, що ти маєш? Яким клаптиком я покажу, що він убиває сусіда й втягує чоловіка в гру, у якій ризикуємо всім, що в нас є?

- Уже пізно, - сказав їй командир Ґа. - Вибачте, що потурбував.

Зібрався йти, але у дверях вона його зупинила.

- Сан Мун взяла що-небудь із собою? - спитала вона.

- Дошку для чан-ґі.

Дружина Бука кивнула.

- Уночі, - промовила вона, - Великий Керівник шукає натхнення.

Ґа востаннє подивився на білу тканину й подумав про дівчинку, для якої це вбрання призначене.

- А що ви їм кажете? - спитав він. - Що ви кажете, коли вдягаєте їм ті сукенки? Чи вони знають правду, що ви репетируєте свій кінець?

Вона якусь мить дивилася на нього.

- Я ніколи не вкраду в них майбутнього, - промовила вона. - Я цього зовсім не бажаю. Коли я була така, як Йоон, морозиво в парку Мансу в неділю давали безкоштовно. Я туди ходила з батьками. А тепер фургон для морозива хапає дітей і відправляє їх у табори 9-27. Дітям цього краще не бачити. Щоб дівчатка не ходили до того фургона, я кажу, що немає смачнішого за консервовані персики, і що в нас є такі - останні в Пхеньяні, і колись, коли настане найщасливіший день нашої сім’ї, ми будемо ними бенкетувати - і вони будуть смачніші за все корейське морозиво разом узяте.

Коли Ґа ввійшов до спальні, Брендо підняв голову. На собаці вже не було плаща. Діти зі схвильованими обличчями лежали в ногах ліжка. Ґа сів на підлогу біля них.

Угорі на високій полиці стояла банка персиків: завтра він візьме її з собою. Як же сказати дітям те, що треба. Він вирішив просто набрати повні груди повітря й почати.

- Іноді люди роблять іншим людям боляче, - сказав він. - Це печальний факт.

Діти уважно подивилися на нього.

- У декого така робота - робити іншим боляче. Нікому така справа задоволення не приносить. Ну, принаймні для більшості людей. Я маю вам розповісти історію про двох таких людей. Про те, що буває, коли зустрічаються двоє, які завдають болю іншим.

- Ви про тхеквондо? - уточнив хлопчик.

Ґа мав знайти спосіб, хоч би й некрасивий, пояснити їм, як так вийшло, що він убив їхнього батька. Якщо вони вирушать в Америку переконані, що їхній батько живий, то в дитячій пам’яті він розростеться до тієї величі, яку приписує йому пропаганда. Забронзовіє й уже майже не нагадуватиме того, ким був насправді. Без правди він стане просто ще одним славетним іменем на старанно вирізьбленому постаменті. Зараз у них єдина можливість дізнатися, хто їхній батько насправді: у самого Ґа такої можливості ніколи не було. Так само з їхнім будинком: без знання про сховані DVD-диски, про те, що міститься в ноутбуку, про те, що означають сині нічні спалахи, будинок урешті перетвориться на акварельний малюнок у їхній пам’яті, глянцеве фото на листівці. І якщо вони самі не дізнаються, яка їхня істинна роль у його житті, то й він сам у їхній пам’яті залишиться всього-на-всього гостем, що прийшов із якоїсь туманної причини на невизначений час.

Але болю він не хотів їм завдавати. І не мав охоти йти проти бажання Сан Мун. Найдужче він не хотів наражати дітей на небезпеку, змінивши їхню завтрашню лінію поведінки. Якби ж тільки можна було відкрити їм таємницю потім, якось поговорити з ними старшими. От би мати послання в пляшці, яке вони змогли б розшифрувати лише кілька років по тому.

Дівчинка