Читати книгу - "Чорнильне серце"

собою дверцята клітки. — Цього разу ти без ножа, — провадила вона загрозливо тихим голосом. — Ти маєш лише свого паскудного язика, але тепер він тобі, повір, не допоможе. Ткни йому межи очі, Терезо! Копай цього мерзотника ногами, кусай його за пальці!

Але скористатися цією порадою Тереза не встигла. Зненацька Баста відштовхнув її від себе, та так, що вона налетіла на Елінор, обхопивши її обома руками, — її й Мо, який поспішив жінкам на допомогу.

Тим часом Баста метнувся до відчинених дверцят, відкинув убік ошелешених Фарида й Меґі і подався геть, обминаючи щойно воскреслих, які, мов сновиди, все ще блукали святковим майданчиком. І не встигли Фарид і Мо кинутися за ним навздогін, як він зник з очей.

— Що ж, чудово! — промурмотіла Елінор, виходячи вслід за Терезою з клітки. — Тепер цей негідник ганятиметься за мною у снах, і щоразу, коли в моєму парку щось зашарудить, мені здаватиметься, ніби в моє горло впирається його ніж.

Та зник не лише Баста. Цієї ночі не зосталося сліду й Сороки. А коли вони, стомлені, вирушили до автостоянки, щоб знайти яку-небудь машину й виїхати нарешті з Каприкорнового села, то виявилося, що позникали й усі машини. Тепер уже темна стоянка була геть порожня.

— Ні, скажіть мені, що це неправда! — простогнала Елінор. — Невже нам знов доведеться брести пішки? Всю оту розтриклятущу, всіяну колючками дорогу — пішки?!

— Ну, звісно, — озвався Мо. — Якщо в тебе випадково не знайдеться телефона.

Відколи втік Баста, Мо ні на крок не відходив від Терези. Він стурбовано оглянув її шию: на ній і досі ще були червоні сліди від Бастиних пальців. Потім Мо пропустив крізь пальці пасмо її кіс і сказав, що темні йому до вподоби навіть більше. Але дев’ять років — час і справді немалий, і Меґі бачила, як обережно ступали обоє назустріч одне одному — немовби вузенькою кладкою через безмежну порожнечу.

Телефона в Елінор, певна річ, не було: відібрати його наказав Каприкорн. І хоч Фарид одразу кинувся обшукувати обгорілий Каприкорнів будинок, телефона там не виявилося.

Зрештою вони вирішили перебути цю ніч — останню — в селі разом з усіма тими, кого Феноліо вирвав з лабетів смерті. Ніч усе ще стояла тепла, ясна, до ранку можна було переспати й під деревами.

Меґі з Мо роздобули ковдри — у цьому вже вдруге покинутому селі їх було вдосталь. Але з Каприкорнового будинку вони не взяли нічого. Меґі навіть не хотіла переступати його поріг. Не через їдучий запах горілого, яким усе ще тягло з вікон, не через обвуглені двері, а через спогади, що накидалися тут на неї, мов хижі звірі.

Сидячи поміж батьком та матір’ю під одним зі старих коркових дубів, що росли навколо автостоянки, дівчинка на хвильку згадала про Вогнерукого. Може, щодо нього Каприкорн і справді не збрехав, і тепер Вогнерукий лежить мертвий десь на цих пагорбах? «Мабуть, я так ніколи вже й не довідаюся, що з ним сталось», — подумала Меґі. Над нею на гілці погойдувалася з розгубленим обличчям одна з блакитних фей.

Цієї ночі все село здавалося зачарованим. У повітрі чулось якесь нерозбірливе перешіптування й бурмотіння, а істоти, що блукали на автостоянці, мали такий вигляд, ніби повиходили з дитячих снів, а не зі слів старого Феноліо. Меґі раз у раз поверталася думками й до нього. Де він тепер і чи до вподоби йому опинитись у власній історії? Їй так хотілося, щоб йому там подобалось. Але вона розуміла, що старому дуже бракуватиме його внуків, які грались у хованки в його миснику.

Перше ніж заснути, Меґі побачила, як Елінор походжає серед кобольдів та фей з такою щасливою усмішкою на обличчі, якої вона не бачила в тітки зроду. А обабіч Меґі сиділи її батько й мати, і мати писала — на листках із дерев, на подолі своєї сукні, на піску. Скільки слів просилися, щоб їх написали!..

Туга за домівкою

Проте Бастіан знав, що без книжки піти звідси не зможе. Тепер він зрозумів, що прийшов сюди, по суті, лише задля неї, вона покликала його в якийсь таємничий спосіб, бо хотіла бути в нього, бо завжди, власне, належала йому!

Міхаель Енде. Історія без кінця

Усе це бачив і Вогнерукий — з даху будинку, котрий стояв саме на такій відстані від Каприкорнового святкового майданчика, щоб почуватися там у безпеці від Привида й воднораз усе добре розгледіти — у бінокль, якого він знайшов у Басти вдома. Спочатку Вогнерукий хотів лишитись у своєму сховку. Надто часто йому випадало спостерігати, як убиває Привид. І все ж якесь дивне відчуття, безглузде, як Бастина віра в амулети, зрештою таки привело його сюди, — відчуття, що сама його присутність допоможе врятувати книжку. А коли він вислизнув у провулок, то відчув у собі ще щось — таке, в чому не хотілося зізнаватись навіть самому собі: йому кортіло побачити Бастину смерть, і то саме в бінокль, у який Баста так часто розглядав своїх майбутніх жертв.

Отож він сидів на дірявому ґонтовому даху, прихилившись спиною до холодного димаря, з обличчям, вимащеним сажею (адже світле обличчя в темряві може виказати людину), і спостерігав, як там, де стояв Каприкорнів будинок, у небо здіймається дим. Він бачив, як Пласконіс і ще кілька чорних курток подалися гасити пожежу. Бачив, як просто із землі виріс Привид, як на обличчі в старого чоловіка розплився безмежний подив і як той чоловік раптом зник. Бачив, як Каприкорна спостигла смерть, ним-таки й викликана. Баста, на жаль, не загинув, і це було справді прикро. Вогнерукий бачив, як той утік. А Сорока подалась за ним, Вогнерукий угледів і це.

Цей глядач, Вогнерукий, бачив усе.

Він уже не раз виступав у ролі лише глядача, і це була не його історія. Яке йому до них діло — до Чарівновустого і його доньки, до схибленої на книжках Елінор і до жінки, яка тепер знов належала іншому чоловікові! Вона могла б утекти разом із ним, однак лишилася в склепі, зі своєю донькою. Він прогнав її зі свого серця, як робив щоразу, коли хтось оселявся там аж надто надовго. Він був радий, що вона не дісталася Привидові, але йому вже не було до неї ніякого діла. Тепер свої чудесні історії, що розвіюють тугу за домівкою й проганяють самотність і страх, Реза розповідатиме Чарівновустому. Його, Вогнерукого, це вже не обходить.

А феї й кобольди, що раптом висипали