Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Дзвін оцей відливали для Покровського собору недавно — тут же, в Мирославі, і чимало тоді золота й срібла накидали городяни в розтоплену мідь, щоб співав цей дзвін любішим голосом, і сам Варфоломей Копистка висипав тоді в киплячий спиж усю свою калитку, все, що нажебрав протягом життя — і не думав же він тоді, щось ось так доведеться…

Голос мирославських дзвонів зараз чули десь там, і поза краєм Долини — трикляті однокрилівці, а через тиждень-два вчують вони ці ж самі голоси з жерел гармат: і голос найбільшого, і голоси дрібніших, привезених сюди з Голландії, з Валдая, з Києва, коли загомонять вони гучними голосами справедливості.

Варфоломеєві кортіло ще раз подзвонити в усі дзвони бодай трішки, але він бачив, що Глек аж наче сам не свій, аж ніби й не було вже тут його душі, таким чудним, далеким, зосередженим було його обличчя, бо ж мислі витали десь там, по той бік озера, де скупчилась ворожа сила: чи ж добре вони чують його дзвони, чи ж не тьохне серце якого-небудь зрадника… Мислі були десь, на далеких манівцях, що ведуть на північ, до Москви, де його син, Омелько, поспішає до московського царя: чи ж подумає він зараз про батька… Мислі старого Саливона не раз повертались і до ганьби його, до сина-мартопляса, котрий, як йому спозарана вже хтось переказав, збирається проскочити через облогу, щоб добутись до далекого Києва, і старий підсвідомо доходив до мислі про те, чи не сам він є причиною цеї втечі…

Заносячись думками в безвість, рвав Саливон за мотузки, розгойдував ногою дошку, прив'язану товстою вірьовкою до підстаршого, перечасного дзвона, але не бачив, що на дзвіниці, даремно пориваючись перекричати дзвони, давненько вже топталась, чимось вельми стурбована, його дочка Лукія.

— Тату, йдіть снідати! — гукала вона.

Та Саливон Глек невгавав.

— Тату!.. Агов!.. Чи не пора до роботи?

Але старий не зважав.

— От уже не люблю, коли ось так…

Дівка гнівливо і, видно, якоюсь новою бідою пригнічена, змовкала, марно дожидаючи, коли ж, нарешті, батько весь видзвониться, або ж передасть мотузки Варфоломеєві Копистці.

А згодом починала знов:

— Та йдіть же снідати! Тату…

I стара дівка, горопашна, знов чекала, бо не могла ж, батька жаліючи, ось так зразу й викласти недобру звістку, яка її й привела на дзвіницю.

Бавилася з голубами, що безстрашно пурхали над дзвіницею та й по всьому Соборному майдану, нагадуючи гончарівні знов про ту ж біду.

Поглядала в безжурну блакить небес і вниз, у далечінь, на заквітчану зелом тучну землю, на величаву красу Долини, на щиру українську вроду раннього літа.

Весь город красувався в кружальному танку білозорих беріз, що там і там висвічували, мов ставники соборні, в білорунних заростях калинових кущів, у сніжистому вборі глоду, бузини, горобини та жимолості, що від них у Долині все було біле-білісіньке, — мовби в шумі молочному кипіли гаї посеред вулиць та й вулиці жили межи дібров, і казковими яблуками виринали златомальовані церковні бані, і злиденні, але чепурні хати-білявки, і панські хороми, і рибальські вітрила на Рубайлі, і білокрильці-лебеді на хвилях, і гуси на лугу, і на леваді смуги полотен, для біління простелені проти сонця, і мокра білизна, розвішана по верболозах, та й білі сорочки невтомних косарів, що гони за гонами сунули по луках, хоч і був то гріх — косити в Зелену неділю, — і всюди цвіт ромашки, і голуби коло собору, — все це сліпило очі, сяяло і полотніло, і стільки тої білини перлової, молочної, сніжистої було прещедро розіллято всюди, що кожне, глянувши довкола, думало про те, як господь-бог, малюючи цей мирний краєвид, не пошкодував ані хисту художника, ані білила, бо вся ж долина сяяла, немов на підрешітку сир, як вона сяє й тепер, бо я ж був там недавно, в Мирославі колишньому, і, хоч і все там змінилося, але ж так само гарно там, так само гарно, як було колись, бо ж Україна — завше Україна, і цвісти й красуватись їй віки-вічні… Цвісти й красуватись!

4

Там, десь далі, за озером, де починався степ, сивіла ковила на обрії, прозора тирса-білоус, і видно було з височенної дзвіниці, поставленої на високім урвищі, над рікою Рубайлом, як виграють проти сонця панцири, гармати, шаблі та списи війська однокрилівців, які сьогодні, заради свята — не зважувались нападати знов, і мирославці раділи, що проклята війна вщухла бодай на один-єдиний деньок.

Зграйний передзвін, спадаючи в Долину, радував оборонців, і здавалось, буцім кожен, хто його чув, стає дужчим і завзятішим, легшим і чистішим, бо дзвін єднав людей у спільному пориві, як гуртують козацтво — пісня в поході, музика в танці, жалобний спів на похороні, коли людські серця калатають, як ми тепер сказали б, у єдиному ритмі, як одне велике серце народу, — і зараз ця певність єднала людей — і тут, на Соборнім майдані, і там, по всій Долині, і десь на краю її, де мирославці грудьми стояли проти дужчого ворога.

Лукія, не знаючи, як їй повестися з батьком, чи казати йому про сумну вість, що привела її зараз на дзвіницю, вирішила дочекатись кінця передзвону. Зіпершись на поруччя, вона дивилась далеченько, туди, на той бік війни, за Красавицю, за видне звідсіль величезне озеро, яке, вигинаючись луком, в одному місці, насупроти замка, звужувалось аж до півверстви, бачила на тому березі — і панські хороми, і хатки в садах, і чепурні бідняцькі халупи, що тулилися в придолинку, силу-силенну гармат і гаківниць на обох берегах.

Бачила в далечині й людей.

Грудьми стояли долиняни проти однокрилівців, угодованих і добре озброєних, стояли на вузькій смузі ковилового степу, де вчора зник Омелько, де вчора ще лишався один із двох, уже закритих нині (його з дзвіниці теж досить добре було видно) виходів з Калинової Долини, що розкинулась великим амфітеатром, глибоченною чашею з нерівними краями. По течії Рубайла вхід і вихід замикали два замки з валами та укріпленнями (замок завжди — замок), і, не зламавши їх, гетьман Однокрил не міг ані в Калинову Долину вдертись, ані міста Мирослава захопити в свої криваві лабети.

Обидва замки, Північний та Коронний, побудував тут недавно той самий француз де Боплан, що старався для польських королів, а тепер його укріплення добру службу служили волелюбному українському простолюдові.

В замку Коронному, що належав іще недавнечко графу Потоцькому, були, як водилося, й вежі, і важкі ворота попід ними, і підійманий місток, і льохи