Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

з порохом, селітрою, вугіллям та сіркою, і збудована німецьким способом порохова ступа на десяток товкачів, і понад рікою — позублені стіни з вузенькими прорізами, і на обвідній стіні — гармати, фалконети, гаківниці, і по всьому замку — житла для воїнів, для графських гайдуків та пахолків, для музик та мартоплясів, і друкарня, і панські покої, величезні пекарні та куховарні, глибоке водоймище і внутрішній замковий сад — з водограями, з мармуровими італійськими статуями, казковий сад, де Лукія тепер часом гуляла, мріючи про свого Козака.

За тим замком, за річкою — купинами та моріжками ясно зеленіли болота, де не могли пройти ні наші, ні вороги, — по другий бік, за містом, бовваніли мури, що простягались аж до замка Північного. Коло міста, коло річки, коло озера сивіли лани Долини, зеленіли городи, в калинових заростях купчились діброви й прозорі березові гаї, вільшина й сріблясті верби по низках та низькодолах, старезні дикі груші…

Гончарівна оце не вперше милувалась рідним містом з височенної дзвіниці Покровського собору, і завжди щеміло серце від захоплення, а тепер — до сліз стискалося, бо ж невеселі мислі про те родинне лихо, що привело її сюди, про війну, про те, що ворог, коли бог попустить, може-таки сплюндрувати всю оцю світову красу…

Походня козацька пісня ревонула під самим собором, марно змагаючися з шаленим бовканням дзвонів, і Лукія, перехилившись через бильця, поглянула вниз, під стіни храму, і побачила, як браво виступають озброєні мирославські ремісники.

На цехових короговках, гаптованих шовком та золотом, сяяли ознаки ремества: чобіт, ножиці, меч, молот, риба, кухоль, діжка, сідло, хлібина, колесо, а цеху бортницького — бджола, божа ратайка.

Побачивши на короговці кухоль, Лукія знов гукнула батькові:

— Тату! Наші вирушили!

Але гончар не чув і того, а може, і вдавав, буцім не чує, бо за свою гончарську сотню був спокійний: сам же її й споряджав, та й вежу Гончарську в Коронному замку сам рихтував до відсічі, та й битви нині бути не могло заради Тройці, — тож він, старий цехмайстер, можливо, просто не хотів нічого зараз ні чути, ні бачити, аби надзвонитись востаннє досхочу.

Ремісничі сотні простували через Соборний майдан під проводом бувалих запорожців чи лейстрових козаків, озброєні самопалами, шаблями, келепами, списами, — «народне ополчення» тих часів. Виступало за ними й городове козацтво, сунули й хлібороби, що ховались тут від ворога, мирні велетні з луками, косами, довбнями та голоблями… I всіх єднала брава козацька пісня, гуртувало єдине бажання: не втратити волі, не схилити голови.

— Тату! Погляньте, як славно йдуть! — знов намагалась привернути увагу свого старого батенька Лукія.

Та дзвонар невгавав.

— Тату! Сніданок прохолов!

Але старий наче й не чув.

— Тату! В нас іще одні двері щось украло! — знову крикнула гончарівна і торкнулась батькової руки. — З Козаковою парсуною двері! I в стельмаха в Мельничука в коморі знято двері з Мамаєм…

Старий не чув.

Не дійшло до свідомості ошалілого дзвонаря і те, сумне, з чим Лукія прийшла:

— Тату, приходив коваль Іванище!

Саливон Глек не почув і цього.

— Каже, прилетів голуб… Тату, чуєте? Голуб, тату… той самий голуб, що його брав із собою. Омелько! Тату, схаменіться…

Лукія заплакала, бо з Омельком, видно, сталося щось страшне.

Та старий, у захваті, не бачив і сліз її, бо й не оглядався навіть, дзвонив, заплющившись, і вже ніяка либонь сила не могла одірвати від мотузків безпутнього батька Лукії, оглашенного дзвонаря, котрий у хвилини натхнення, до бога душею злітаючи, думав і думав про свого сина в мандрах, про Омелечка, що був не тільки співаком нечуваним, а й дзвонарем неперевершеним… Намагаючись хоч трішки заступити його, батенько дзвонив і дзвонив, не знаючи ні втоми, ні бажання спочити…

— Тату!.. От уже не люблю… — ярилась, обливаючись сльозами, розгнівана дівка. — Там же голуб, тату, прилетів! Білий Омельків голуб!

Але старий Глек дзвонив і дзвонив.

5

Мирославський єпіскоп прислухався до того свавільного передзвону з видимою втіхою, бо розумів, що приводів до журби та суму є в людей задосить, а кожна абищиця, яка може бодай трішки розважити обложених ворогом долинян, усе це — не від чорта, а від бога.

В заквітчаних зіллям покоях владики аж наче танцювало все від хмільного дзвону, аж осикове листя на гілках клечання тремтіло без вітру дрібним дрожем привядання, аж Козак Мамай, намальований на дверях кімнати (під написом: «Козак — душа правдивая завше діло має: коли не п'є, то воші б'є, а все не гуляє»), насмішкувато підводив угору праву брову, аж павине перо проривало папір, на якому мирославський чернець-полковник, сидячи біля столу, щось писав.

На чималенькому столі, крім паперів, крім полкової печатки, крім пернача полковницького та митри архирейської, крім шаблі, пістоля й золотого хреста з фініфтю, крім клечального зілля та квітів, було й чимало книг, задля пильної роботи сьогодні позніманих з різьбленої кленової полиці, яка, на висоті людського зросту, облягала майже всю кімнату.

Лежали на столі книги церковні: требник митрополита Петра Могили (засновника київської Могилянської Академії, куди в науку повернутись так поспішав Тиміш Прудивус), непогамовного борця проти унії. Були там і книги Іоанникія Галятовського, ректора тієї ж Академії. Розкриті лежали там і книги польські, французькі, що з них черпав немало мудрого цей учений чернець і воєначальник.

Був на тім столі й тодішній Словник української народної й книжної мови (словник тлумачний, синонімічний, з поясненням слів грецьких, латинських, староєврейських, французьких), складений року 1627 київським архідрукарем, зайшлим молдаванином Памвою Бериндою, виданий о тій порі, коли і в країнах європейських путніх словників було не так уже й багато.

Працюючи, отець Мелхиседек сьогодні особливо часто припадав до цього щирого народного струмка, радіючи щедрій красі українського слова, що в нім буяє сила духу нашого народу. Він розумів, отець Мелхиседек, що мова — перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови — не варт нічого, — так принаймні цьому розумному чорноризцеві тоді здавалось…

Тож і тепер ось, по відправі, коли-не-коли зазираючи то в словник Беринди, то в якісь інші книги, владика щось писав та й писав, а зелений клечальний передзвін, зазивний і співливий, хоч і суперечив церковним приписам, щиро тішив його, і точні слова, легко спадаючи з павиного пера, лягали нерівними рядами на великий аркуш, і це були саме ті, найгостріші, найдошкульніші слова, які були