Читати книгу - "Сестра Керри"

бару ввійшов і звернувся в контору. Там він випадково застав одного з управителів готелю. Дивлячись йому просто в вічі, Герствуд сказав:

— Чи не знайдеться у вас якоїсь роботи для мене на кілька днів? Я в такому становищі, що мушу негайно щось знайти.

Випещений управитель дивився на нього так, ніби хотів сказати: «Воно й видно!»

— Я зайшов сюди тому, — хвилюючись, пояснив Герствуд, — Що сам колись був управителем, але мені, як то кажуть, не пощастило в житті. Та я не збираюся вам про це все розповідати. Мені потрібна яка-небудь робота, хоч на тиждень.

Адміністраторові здалось, що очі прохачеві гарячково світяться.

— Яким готелем ви керували? — спитав він.

— Не готелем, а баром Фіщщералда і Моя в Чікаго, п’яти надцять років підряд.

— Он як? — здивувався той. — І як же сталося, що ви залишили це місце?

Весь вигляд Герствудів ніяк не в’язався з його словами.

— З власної вини — зробив дурницю… Але про це не варто говорити. Якщо ви маєте бажання, то можете перевірити. А зараз я зовсім занепав і навіть, повірте, ще сьогодні нічого не їв.

Управителя готелю все це трохи зацікавило. Він не уявляв, куди б улаштувати такого суб’єкта, але слова Герствудові звучали переконливо, і мимоволі захотілося якось допомогти йому.

— Покличте Олсена, — звернувся він до конторника.

Той подзвонив і послав хлопчика по старшого швейцара, який незабаром з’явився.

— Олсене, — мовив управитель готелю, — чи немає там у вас якоїсь роботи по господарству для цього чоловіка? Мені б хотілося щось знайти для нього.

— Я просто не знаю, сер, — відповів Олсен. — У нас весь штат заповнений. Проте, якщо ви бажаєте, я постараюся щось знайти.

— Знайдіть. А зараз відведіть його на кухню і скажіть Вілсону, щоб нагодував його.

— Слухаю, сер, — сказав Олсен.

Герствуд пішов слідом за ним. Тільки-но вони вийшли з контори, Олсен одразу заговорив інакше.

— Просто не знаю, яка там у біса робота, — пробурмотів він.

Герствуд мовчав. Він зневажав цього гладкого попихача.

— Дайте цьому чоловікові попоїсти, — сказав швейцар кухареві.

Той оглянув Герствуда з голови до ніг і, зустрівшися з його поглядом, розумним і проникливим, запросив:

— Ну що ж, сідайте отам.

Так Герствуд улаштувався в готелі «Бродвей-Сентрал» — але ненадовго. Він не мав ні сили, ні смаку до тієї чорної роботи, яка є в кожному готелі. Для нього не знайшлося нічого ліпшого, і він мусив допомагати опалювачеві в підвалі і взагалі виконувати все, що скажуть. Швейцари, кухарі, опалювачі, конторники — всі командували ним. До того ж його вдача нікому не подобалась, — він тримався надто замкнуто, — і всі намагалися якомога допекти йому.

А він терпів усе з байдужістю розпачу. Спав він на горищі, їв, що давали, і намагався заощадити кілька доларів, сплачуваних йому щотижня. Здоров’я ж у нього не було, щоб довго таке витримати.

Якось у лютому його послали в контору однієї вугільної компанії. Перед тим ішов сніг, потім він почав танути, і на вулицях була сльота. Герствуд промочив ноги і повернувся стомлений і недужий. Весь наступний день він почував себе дуже погано і при всякій нагоді намагався сісти й перепочити, а це дратувало тих, хто любить бачити інших меткими.

Вдень треба було пересунути кілька великих ящиків, щоб звільнити місце для нового запасу продуктів. Герствудові дали тачку. Але йому попався такий важкий ящик, якого він ніяк не міг підняти.

— Ну, що там таке? — гукнув старший швейцар. — Ви що, не можете його посунути?

Герствуд напружив усі сили, але так і не зміг зсунути ящик з місця.

— Ні, не можу, — промовив він стиха.

Швейцар глянув на Герствуда і побачив, що той смертельно блідий.

— Та ви, либонь, хворі? — спитав він.

— Здається, так, — відповів Герствуд.

— То краще сядьте.

Герствуд послухався, але скоро відчув себе зовсім зле. Він насилу доплентався до своєї комірчини на горищі і не виходив з неї весь день.

— Цей Вілер захворів, — доповів один із служників черговому клеркові.

— А що з ним таке?

— Не знаю. У нього гарячка.

Готельний лікар оглянув Герствуда і заявив:

— Негайно везіть його в лікарню Бельвю, у нього запалення легенів.

Так Герствуд опинився в лікарні.

Через три тижні небезпека минула, але тільки першого травня він зміцнів настільки, що зміг встати з ліжка. Незабаром його виписали з лікарні.

Який жалюгідний вигляд мав колишній управитель бару, коли вперше вийшов назустріч весняному сонечку! Від давньої сили й бадьорості не лишилось і сліду. Він страшенно схуд, обличчя стало бліде, аж прозоре, анемічні руки безсило повисли. Разом з одягом він ледве важив сто тридцять п’ять фунтів. Йому видали якесь старе лахміття — дешевий коричневий піджак і завеликі штани. Дали також трохи дрібних грошей і пораду — звернутись до благодійних закладів.

Герствуд знов опинився в нічліжці на Бауері, міркуючи над тим, що робити далі. До жебрання лишався один крок.

«Що ж його діяти? — питав він себе. — Не вмирати ж голодною смертю!»

Перший раз він попросив милостині на заллятій сонцем Другій авеню. Добре вдягнений джентльмен неквапливо йшов йому назустріч із парку Стайвезант. Наважившись, Герствуд приступив до нього.

— Чи не можете ви дати мені десять центів? — просто опитав він. — Я в такому становищі, що змушений просити.

Перехожий, майже не дивлячись на нього, помацав у жилетній кишені і вийняв монету.

— Ось, маєте, — промовив він.

— Щиро вдячний, — тихо сказав Герствуд, але перехожий більше не звертав на нього уваги.

Герствуд зрадів, але водночас відчув такий сором, що вирішив назбирати ще не більше двадцяти п’яти центів, — цього було б досить. Він поплентався далі, придивляючись до перехожих, але ходив так дуже довго, поки зважився знову звернутись до чоловіка, обличчя якого, здавалось, обіцяло успіх. Він попросив, але той відмовив. Це так прикро вразило Герствуда, що він цілу годину не важився поновити свої спроби. Нарешті він попросив ще, і йому дали п’ять центів. Після довгих зусиль він зібрав ще двадцять центів. Але яка це була мука!

На другий день він робив те саме і часом йому грубо відмовляли, але дещо й подавали. Нарешті він зрозумів, що це ціла наука — треба бути добрим фізіономістом, щоб угадувати, до кого можна звернутися.

Звичайно, неприємно було спиняти перехожих, тим більше, що Герствуд сам бачив, як одного жебрака затримали, і тепер боявся ще й арешту. Проте він не переставав просити, невиразно сподіваючись на щось краще.

З величезним задоволенням побачив він якось уранці афішу, яка сповіщала про повернення трупи театру «Казино» за участю міс Керрі Маденда». Скільки разів