Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти сьогодні щось дуже сумна, Орисю. Може, тобі набридло тут гуляти? Тоді покатаймося верхи.
— Лише не з тобою, пане! — відповіла Орися і презирливо посміхнулася. Після втечі зник страх перед кіньми, і вона охоче проїхалася б верхи, однак не в компанії Клесінського.
— Ти стала зухвалою! Але така ти мені ще більше подобаєшся! — усміхнувся Матвій.
Орися нахмурилася й надула губки. Клесінський це помітив і знову всміхнувся. Йому подобалося, як дівчина капризує, — так вона нагадувала йому маленьку примхливу дівчинку. «Та вона і є маленька дівчинка!» — подумав Матвій, розчулено дивлячись на неї.
— Орисю! Серденько моє! — він підійшов і взяв її долоню, притиснувши до своїх губ, а дівчина спробувала відняти руку.
Клесінський дивився на її опущені очі з тріпотливими віями, на те, як спалахнуло її обличчя, як під тугим ліфом сукні здіймаються груди, а він пам’ятав, які вони високі і пружні на дотик, — від цього спогаду стриманість полковника поступилася місцем його почуттям. Не тямлячи себе від пристрасті, він обхопив тонкий дівочий стан і пригорнув до себе. Орися щосили виривалася, але сильна рука Матвія міцно вхопила її за потилицю. Він жадібно зловив губи дівчини. З наростаючою пристрастю Клесінський усе цілував і цілував кохану жінку, не замислюючись про те, що тут їх можуть побачити не лише челядь, а й сторонні. Та пішли вони всі до біса! Зрештою, він не зобов’язаний ні в кого питати дозволу. Тут Орися спробувала кусатися, однак Матвій устиг ухилитися, зі сміхом підняв її за талію, притиснувши до себе так, що голова дівчини опинилася вище від його. Дивлячись на неї знизу вгору, Клесінський заговорив:
— Дівчинко моя, якби ти лише знала, як я кохаю тебе! Як паморочиться голова, коли ти поруч, золотко моє. Орисенько, за щастя володіти тобою я готовий віддати життя!
— Відпусти мене, пане полковнику. Не ганьбися! Уже челядь із тебе сміється по кутках! Я ж у дочки тобі годжуся, а ти проходу мені не даєш, наче палкий молодик! Я не проміняю свого Тимофія на тебе. Навіть і не мрій про це, — з гідністю відповіла Орися.
— Тимофій — пройдисвіт та вітрогон, поїхав собі на Січ, і поминай, як звали. І вже котру седмицю немає від нього звісток. Він і думати про тебе забув, а ти все сумуєш та журишся за ним. Хіба такий чоловік тебе гідний? — украдливо спитав Матвій, досі тримаючи дівчину.
Орися насупилася, але потім збуджено відповіла:
— А тобі що до того? Не твоя печаль, що забув мене мій Тимофій!
— Ти моя печаль! Вийшла б ти за мене заміж! Хіба мені нічого запропонувати тобі, хіба є хто багатший і впливовіший за мене в окрузі? А те, що я в літах, то...
— Ох, замовкни, пане! Соромно тобі навіть мислити таке, а мені тебе слухати. Усе ти багатством міряєш. Чи не казала я тобі про те, що Тимофій мені дорожче за себе саму? Не говори мені більше про те, не бери гріх на душу. Інакше я все розповім твоєму братові.
— Якщо він приїде, щоби вислухати тебе! — єхидно відповів Матвій і, поставивши Орисю на землю, знову обійняв її, потягнувся до неї губами.
Дівчина відвернулася, уперлася руками в його груди, намагаючись вирватися, але Клесінський тільки міцніше притиснув її до себе і припав поцілунком до її шиї.
Позбавлення прийшло несподівано.
— Пане полковнику! — пролунав голос.
Клесінський із незадоволенням озирнувся й побачив Одарку, яка стояла, опустивши голову, щоби приховати свій гнів від того, що застала свого пана за таким ганебним проведенням часу.
— Чого ти вештаєшся тут, відьмо? — у роздратуванні від того, що так недоречно перервали його приємне заняття, гаркнув Матвій. — Чого тобі треба?
— Пане, син твій, Семен, приїхав і чекає на тебе, — відповіла похмура нянька.
Клесінський пробурчав щось нерозбірливе та пішов до будинку. Орися під час цієї розмови стояла, понуро опустивши голову, уся червона від сорому. Одарка повернулася, щоби піти, але дівчина затримала її:
— Зачекай, няню! Ти, напевно, засуджуєш мене? Вважаєш винною в усьому цьому? Але я...
— Та Бог із тобою, панночко! — перебила її нянька, зітхнувши. — Що ти таке кажеш — винною? Хіба я сама не бачу, що цей старий грішник тобі проходу не дає! Ми все бачимо, усім нам шкода тебе! Та що ми можемо вдіяти? Адже ми його хлопи! Не знаю тільки, що буде, коли Тимофій повернеться! Він же не подивиться, що це рідний брат, як пан не подивився, що ти — наречена його молодшого брата!
— Може, коли Тимофій повернеться, то пан полковник дасть мені спокій? — зітхнула Орися. Але бідна дівчина здогадувалася, що пан Матвій так просто не відмовиться від неї, а Тимофій не поступиться своєю коханою жінкою старшому братові. І добре знала, що тепер вона може стати причиною ворожнечі й ненависті між рідними братами, якщо вже не стала.
— Ой, не знаю, дитинко! Ой, не знаю! Тільки й молю Бога про те, щоби він уберіг від біди! — зітхнула старенька й побрела додому.
Орися ж, постоявши ще трохи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Том 1», після закриття браузера.