Читати книгу - "Засвіти"

Як перину їй постелю, Не пуска мене в постелю... Гандзя — цяця, Гандзя тиха, Наробила мені лиха: Запевняла, обіцяла — Поховала всі цяцяла...

А на причілку хати, від вигону, коло бандуристів, розсаджених на полудрабки мажари, схопивши в руку сірого оселедчика, поривається чи лише вдає, що хоче піти в танок, миршавий сухий козак-стариган, підспівуючи кобзам:

...Катерина — з Чигирина, А я — з Гущівки, В Катерини — пишні груди, В мене — вусчики... Катерина — материна, А я — батьків син, Катерина — не давала, А я — випросив...

Молодиці, дослухавши пісню старого, ухкають, заливають вигін реготом і чоловіки гогочуть, аж до Мжі луна котиться. А тим часом товстий, як барило, міщанин у яскравій вишиванці і рожевій стрічці підкидає малиновими сап’янцями навприсядки, моргаючи до (кобзарів:

... Мені батько не рідня, Мені мати не рідня!.. Мені теща родина — Мені любку родила!..

Хлопчаки і дівчатка, горячи цікавістю, нишпорять навкруг юрмища, шмигають, шукаючи шпарки, визирають із-за спідниць та запасок і плахт, лізуть на тини, дерева, стріхи і копиці і веселками очей ненаситно і зволожено п’ють строкату і дзвінку радість бучного весілля, вертаючи хіба пізнього вечора нерадо додому.

— Хто ж там жениться ото? — питають прохожі, зупиняючись.

— Хіба не чули-сьте?.. Домнин отой, Іван Сірко, на Софії Гундиній, та його побратим якийсь, чи що...

— Це той Івась, що ще в кошовенчихи жив?..

— А то який же бо ще?.. Дуб-козак видався!.. І не взнати тепер!..

— Слава тобі, боже, що йому поталанило!..— спинається цікавий, навалюючись на юрбу.

Широким вигоном гасають у вивернутих кожухах з мітлами в руках, возячи на позв’язуваній мотуззям коліщні опасистого, зеленим поясом оперезаного вусатого війта з решетом на голові.

— Оце тобі, щоб не гордився!.. Оце тобі, щоб на молодиць не дивився!.. Оце тобі, щоб про міщан дбав!.. Оце тобі, щоб хабарів не брав!..— верещать; опускаючи на широкі ободисті плечі мітли, молодиці, аж прив’язані до возів невдалік воли і коні лякаються...

А в наповненій гамором і гомоном хаті, за довгим, білими убрусами накритим столом з наїдками невгамовні дружки і бояри під весільні пісні п’ють перепій. На покуті під іконами святого Юрія Побідоносця і богородиці Покрови сидять рядом князі з княгинями: Іван Сірко з Софією і Артем Нерід з Мокриною... Набридла їм за три дні оця суєта, оця балаганина, та що зроблять?.. Звичай!..

— Будь багата, як земля, а здорова, як вода, а вродлива, як сонце... Із долею щасливою, із доброю годиною!..— поздоровляють старші дружки Софію і Мокрину по черзі, і ті статечно підіймаються вже в котрий раз і дякують:

— І вам, бояри!.. І вам, дружечки!.. І вам, батечки!..

— Та не плачте, свашко,— умовляє, підперши одвірка, Мотрю колись спудей колегіуму Київського, а тепер сотник Мерефи Іван Дикий.— Коли була зичливою та святебною дівицею, то буде доброю та набожною і молодицею...

— Е-е-е! Не кажіть, свате,— крізь сльози всміхається господиня.— Дочка що ластівка: пощебече, пощебече, та й полетить, лишивши матір сиротою, а я ж з ким лишуся?.. З отим бусурменом, що ще лише штани одів, а вже на Січ збирається? Кажуть же старі люди: одрізану скибку до хлібини не притулиш... І не на рік же це, а на вік! — не може спинити Мотря сліз.

— Про сина ви, свахо, даремно так, козаком росте, то що ж у тому поганого?..

— Скажіть краще — шибеником!.. Коли б батько був, то...— щось недоказала господиня.

— Та й нікуди, гадаю, вона від вас не йде ж, як чув те,— продовжує своєї сотник, притоптуючи неслухняними руками тютюн у люльці.— І то сказати вам — матері, що дівчина тоді пишна, якщо взаміж уже вийшла, то — чого ж вам ще?.. Іван — зять і вродливий навдивовижу, і не бідний тепер, як чув,— кинув він косий погляд на Мотрю,— та й... не чужий же вам аж так...— натякнув.

— Та про нього то ще б,— стишила мову