Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

ішов до куща легкою ходою. Далі – відбитки глибокі. Та й крок укорочений. Так ходять лише з вантажем.

Глибокий слід тягнуся на взгірок і далі до вивертня, де нещодавно Макар сам спіткнувся, повертаючись від драговини. Хлопець брів слідами того, хто прийняв на свої плечі тягар, який у тайговому бездоріжжі не завжди візьме на себе й друг…

Позаду плентався Проф. В одній руці Макар тримав мотузку й шматок сивого скальпа, підібраний там, де звір «бавився» з утікачем. Бранець не розумів, що затиснув у кулаці Амба. Не міг і збагнути, чому обличчя його зблідло, а хода стала старечою, як в останнього табірного доходяги. А що вже говорити про очі! Зіниці застиглі. Мертві…

Мовчки крокував Макар. Упевнився: неподалік озерця під кам’яним тягарем – Булах, а на плечах убивці – Сивий. Про одне мовчали сліди. Хто натиснув на спусковий гачок і зрізав свинцем гілки куща? чому вбивця несе на собі Сивого?

По-різному розмірковував Макар, але розумів: ЗАКОН ВТЕЧІ й ПОГОНІ потрапив у ГЛУХИЙ КУТ. ЛОВИТВА із задоволенням і радістю спустить на втікача навченого звіра, але ніколи не виноситиме труп або каліку. Ловитва все спише. ГЛУХИЙ КУТ. Справжній глухий кут.

Подумки Амба-Макар згадав усіх, хто охоче піде в ПОГОНЮ, хто з радістю віддасть звірові команду: «Пограй». Але не міг вирахувати того, хто залишив ці глибокі сліди. Хто ніс на собі зека, в якому ледь-ледь жевріло життя.

3

І знову – тяжкі та нудні дні в неходженій тайзі. Буреломи й річечки, болотця й сопки, які вимотують душу.

Не розумів Пахан, куди йдуть. Одне радувало: ні мошкари, ні комарні, ні ґедзів – немає усього, що влітку виснажує тіло й душу.

День минав за днем. Більше не було зупинок, крім нічлігів, затримок у дорозі чи зміни курсу. Проф спеціально фіксував: із ранку сонце світило в ліве око, а до вечора – ледь не в спину, але напрямок не змінювався…

– Нумо до того вивертня, який біля джерела, – наказав Макар, перейшовши просіку й допомагаючи бранцеві зняти з плечей мішок, а коли той сів, сплутав йому ноги, але руки, як зазвичай, не розв’язав.

– Пожерти б, а? Амбо… – Проф облизав губи, зиркнув на мішок, де зберігався шматок лосятини. – Адже ще вдосвіта погнали. Завжди було по-людськи. Встали, ти в джерелі поморозишся, перекусимо й у дорогу… Все до пуття. А сьогодні… Можна подумати, женеться хто, точнісінько, як у перші дні, коли рвали кігті…

– Зголоднів? – Макар розв’язав бранцеві руки, відрізав шмат м’яса, приготованого звечора. – Гаразд, перекуси наостанок…

– Наостанок? – здивовано повторив Пахан, зазирнув у очі й не помітив простягнутої руки. – Ти що надумав?

– Вільному – воля. Не хочеш – не жри. На нема – й суду нема.

Не встиг юнак сховати м’ясо в мішок, як Проф вихопив шматок, але не їв, а знову перепитав:

– Ти що надумав, Амбо?

– Надумав-надумав, – повторив Макар, дивлячись убік просіки. – Те, що просив, те й надумав…

– Волі хочу! Сам знаєш, для зека найбажаніша – воля! – намагаючись не злобити свого «конвоїра», із запалом видихав бранець-в’язень. – А в мене на волі, говорив же, і рижина, і камінчики, і монети, саме собою… Заживемо… Не зрозумію…

– Незабаром зрозумієш…

– Що, приканали? До людей? Чи надумав кінчати мене?

– Воно найправильніше – розчавити нігтем, мов клопа смердючого, – беззлобно й повільно пояснив Джовба, усе ще сумніваючись, як учинити з бранцем. – Не стати тобі, Профе, людиною. Кліщем із людей кров ссеш. Кліщ – він і є кліщ. Більше ніж клоп заразу розносить. Сам знаєш, на мені кров двох. Та порішив їх у нестямі. У нестямі й пику твою розписав того вечора. Біля варива. Зараз же задавив би тебе з радістю, але не миттєво – на повільному вогні смажив би, як інквізиція знущалася над народами в середньовіччі. Можна й на кіл… Не гріх і шкіру живцем здерти. Хоча ні, не придумали ще такої кари, на яку заслуговуєш. Однак бачиш, як життя склалося: хочу – і не можу, у моїх руках – і не під моєю владою. «Ножиці», – говорила одна розумна людина, – хлопець помовчав, згадавши Булаха, потім продовжував: – Через тебе, таких, як ти, у втечу пішов. Дихати стало нічим поруч із наволоччю. Життя й так поламане. Сів через таке ж, як і ти, тільки високе стерво. У сімнадцять років сів. А ти ще більше споганив. Загнав у згарище безжиттєве… У болото багнисте. Непрохідне…

Ні в колонії, ні в таборі, ні за час втечі Макар не говорив стільки, як зараз. Пахан мало зрозумів зі сказаного, хоча неспокійно вслухався, витріщав очі, витягав шию, але розпізнавав в інтонаціях тільки лють, біль і ненависть. Макар говорив, не дивлячись на свого бранця, начебто болючі слова адресував деревам, кущам чи тиші.

– Обклало життя прокляте… Куди не кинь – ножиці й червоні прапорці… Облога! Чортова облога й нікуди від неї не втекти…

– Так на який тобі хрін смердючий облога, Амбо? Дай тільки до місця дістатися! Відвалю – на два життя вистачить! Маестро, Верблюд – мало хто вміє по-справжньому жити! Взяли касу, ще що, або на гоп-стоп кого – отоварилися трішки. Цього досить. Зайве в очко та в буру[49] спустять, само собою, – шмарі відвалять; будь-яка баба грошву любить, а фрафочки за монету – що душа побажає. Ні-і, дрібнота жити не вміє, не знає, що таке ентеліктуальна житуха. Кодло – воно що в нашому світі, що