Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

незважаючи на той факт, що оксфордці останнім часом перейшли у своєму тренувальному харчуванні з пива на молоко у відчайдушній спробі переламати тенденцію. Ульбріксон вважав, що навіть один лише досвід участі в змаганнях перед уболівальниками числом від півмільйона до цілого мільйона, які юрмилися на берегах Темзи щороку під час Човнових перегонів, мав надати британським хлопцям перевагу в сенсі впевненості у своїх силах.

Проте найбільше хвилювало Ела Ульбріксона, коли він спостерігав, як британський екіпаж тренується на Грюнау, те, наскільки вони нагадували йому його власних хлопців. Не те щоб хто-небудь із них особливо нагадував його підопічних у фізичному плані. І в стилі веслування не було схожості. Насправді, англійські хлопці все ще веслували з довгим прогином, якого британські приватні середні школи та університети навчали протягом кількох поколінь. Вашингтон, звичайно ж, застосовував коротший, більш вертикальний гребок, який Джордж Покок перейняв зі стилю човнярів на Темзі і якого навчав Хірама Конібеара 20 років тому.

Британські хлопці нагадували підопічних Ульбріксона саме в стратегії. Вони любили робити саме те, що так добре виходило у хлопців Вашингтона. Вони досягали перемоги, відсиджуючись позаду, але залишаючись близько до лідерів: веслували потужно, але повільно, тиснули на своїх суперників підвищувати частоту ходу занадто високо і занадто рано, а потім, коли інші екіпажі були в хорошій позиції, але виснажені, раптово у спринті мчали повз них, ловлячи їх зненацька, примушуючи нервувати, і врешті, вибивали їх із ладу. За винятком кепки для крикету і шийної хустини, які Дакворт носив на місці рульового, він керував човном дуже схоже з Боббі Моком. І Ран Лорі орудував загребним веслом так само дуже подібно до стилю Дона Х’юма. Обіцяло бути цікавим подивитися, що відбудеться, коли два екіпажі, що грають в одну й ту саму гру, зустрінуться на Лангер-Зее.

Із наближенням олімпійських кваліфікаційних змагань і під тиском вагомості завдання, що було на них покладено, хлопці Ульбріксона знову ставали напруженими й метушливими. Ті, хто вели щоденники або писали листи додому, почали звіряти їм свою знервованість, таку саму, як і перед початком олімпійських відбіркових змагань у Принстоні. Чак Дей починав шукати Ела Ульбріксона для сеансів з укріплення упевненості в собі. Між ними він одна за одною курив сигарети «Лакі Страйк» і «Кемел», сміючись над іншими хлопцями, коли ті намагалися змусити його скоротити паління.

Американці не були самотні у відчутті дратівливості. У Грюнау і Кьопеніку 24 міжнародні команди ділили одні веслувальні доріжки та їдальні. Усі збірні складалися з великих, здорових і високо конкурентних юнаків, кожен із яких стояв перед визначальним моментом у його житті. Значною мірою серед них переважав олімпійський дух, і багато нових дружніх стосунків було започатковано за три тижні, протягом яких вони жили і змагалися в Німеччині. Хлопці з Вашингтона, зокрема, близько потоваришували з екіпажем поліцейських з Австралії, з якими вони поділяли не лише більш-менш спільну мову, а й свого роду легкий, самовпевнений і хвацький підхід до життя. Вони також добре ладнали зі швейцарською командою. То були «великі чортяки», як зазначав Джонні Уайт, але сповнені веселощів і доброзичливості. Хлопці отримували задоволення від поїздок із ними в автобусі між Кьопеніком і Грюнау, коли швейцарці на повну горланили наспіви йодль.

Але з наближенням кваліфікаційних змагань знервованість почала відчутно зростати серед усіх екіпажів у Грюнау і Кьопеніку. Австралійці не докладали жодних зусиль, щоб приховати своє презирство до британців. Британці не могли дивитися на німців без згадки про останню війну і без тривоги про майбутню. Хлопці з Вашингтона насилу могли спати. Майже щоночі відбувалась якась метушня на брукованих вулицях під їхніми вікнами. Однієї ночі то були штурмовики-коричневосорочечники, що виспівували й марширували повз у підбитих цвяхами чоботях. Іншого разу відбувались військові нічні маневри. Гуркітливі мотоцикли з колясками, вантажівки, що яскраво світили зеленими нічними фарами на кабінах, кесони, що перевозили польову артилерію, тарахкотіли повз їхні казарми під вуличними ліхтарями. Потім то були курсанти поліції, що проходили стройову підготовку в позаурочні години. Згодом співали німецькі веслярі. А потім контингент байдарочників, які закінчили свої перегони і зазнали нищівної поразки, вирішили провести втішну вечірку на нижньому поверсі.

Розлючені, хлопці вирішили щось зробити з цим. Шестеро з них були студентами-інженерами, тож обрали інженерний підхід до проблеми. Вони примудрилися зробити пристрій, за допомогою якого могли, лежачи у своїх ліжках, посмикати за певні мотузки, і відра води перекидались на того, хто був внизу на вулиці і дратував їх. Після цього вони швидко затягували відра назад і ховали їх, знову ж, не піднімаючись із ліжок. Вони отримали можливість випробувати пристрій, коли югославська команда вирішила здійняти метушню внизу на вулиці. Хлопці посмикали за свої мотузки, і вода каскадом полилась униз, не лише на югославів, а й на деяких німецьких поліцейських курсантів, що намагалися заспокоїти їх внизу. Наскрізь промоклі, обурені спортсмени і поліцейські курсанти увірвалися в будівлю з криками. Інші спортсмени вибігли зі своїх кімнат на сходовий майданчик. Усі кричали різними мовами. Нарешті з’явилися хлопці з Вашингтона, лупаючи сонними очима, розгублені й рішуче невинуваті. Коли хтось зажадав дізнатись, звідки лилась вода, вони знизували плечима і смиренно вказували вгору у бік канадців.

Наступного дня в обідній час знову спалахнули пристрасті. Стало традицією, щоб різні екіпажі співали національні пісні під час їжі. Коли дійшла черга до югославської команди встати і заспівати, вони завели ексцентричну інтерпретацію «Янкі Дудл» («Янкі-йолоп»). Ніхто не міг точно сказати, у чому справа. Було навіть не зовсім зрозуміло, вони співали англійською чи однією з кількох мов Югославії. Але американські хлопці знали мелодію, і щось у тому, як співались певні рядки, переконало Чака Дея, що югослави викрили махінації попередньої ночі й тепер адресували смертельну образу Сполученим Штатам Америки. Дей підскочив зі свого стільця і кинувся на югославів із кулаками. Боббі Мок пішов у атаку прямо позаду нього, задираючись не до югославського рульового, а до найбільшого хлопця в екіпажі. Відразу за Моком підбігли інші хлопці Вашингтона, а за ними, задля потіхи, уся австралійська команда. Німецький екіпаж кинувся на бік югославів. Літали стільці. Кидались образи. Груди штовхались у груди. Хлопці перекидали один одного.