Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

швидко почав він, перш ніж генерал відкрив рота для відповіді, — якщо ви не заперечуєте, ваш покірний слуга зміг би замінити будь-кого з офіцерів. Тим більше що я і сам хотів пробратися на той пагорб, з якого, як мені говорили, відкривається чудовий краєвид.

— Ви справжній лицар, графе, — відповіла Софія. — 3 вами я відчуватиму себе в цілковитій безпеці.

Перед генералом Поповим стояло завдання оберігати графа Потоцького від усіляких несподіванок, тому в день прогулянки він вислав уперед озброєний загін для гарантії безпеки наших героїв. А командирові загону наказав сховатися так, щоб ні граф, ні графиня не могли здогадатися про їхню присутність.

На наполегливі прохання взяти з собою провідника графиня Софія відповіла, що вона чудово знає дорогу, тому що неодноразово там бувала.

Граф Станіслав заїхав за графинею Софією, і грекиня незабаром вийшла. На ній була темно-синя амазонка і такого ж кольору капелюшок з вуаллю.

— Сьогодні ви просто чарівні, — мовив граф Станіслав і тихо, про себе, додав: — Утім, як завжди.

Був теплий осінній день. Природа ніби завмерла, зачаїлася перед довгою зимою. Вітер затих і не ворушив ні траву, ні листя. Але вони вже не вбирали сонячне тепло, як навесні: трава стояла поблякла, листя ж, навпаки, забарвилося в яскраві кольори, ніби бажаючи пом’якшити почуття смутку, викликаючи мрійливо-сентиментальний настрій.

Коні, підкоряючись наказам господарів, потьопали по калюжах, подолали лощину і наблизилися до підніжжя пагорба. Почався підйом. Нашим мандрівникам доводилося об’їжджати величезні валуни, начебто розкидані таємничим велетнем, непрохідні колючі чагарники. Стежка вела вгору, петляючи між деревами, вздовж невеликих ярів, що зморшками порізали схили пагорба. Тільки струмок своїм дзюрчанням порушував тишу. Потім стежка заглибилася до лісової гущавини, і сонячне світло розпалося на окремі промені, що пробивалися крізь ще не опале листя. І ось світло знову затопило все навколо — Станіслав та Софія вибралися з лісового полону.

Софія запропонувала спішитися. Граф Станіслав проворно зіскочив з коня, подав руку графині, потім, підхопивши її за талію, обережно опустив на землю.

Графиня вислизнула з рук Станіслава і запропонувала пройтися пішки.

— Там є невелика галявина, і з неї, як з оглядового майданчика, відкриваються дуже мальовничі краєвиди, — пояснила вона і почала підніматися вгору.

Станіслав пішов за нею, і незабаром вони опинилися на вершині пагорба, на невеликому рівному п’ятачку землі.

— Боже мій, подивіться, графе, як гарно! — тихо мовила Софія, вказуючи рукою вниз.

Перед ними в долині крихітними кубиками будинків лежали Ясси. Оточували долину горбаті, порослі зеленню горби-велетні, доповнюючи цей природний казковий хаос.

Несподівано Станіслав підійшов ззаду до Софії й обійняв її за плечі. У першу мить Софія завмерла, не очікуючи від графа такої сміливості, а потім нахилила голову назад, притискаючись до нього.

Станіслав губами доторкнувся до волосся грекині, ніжно поцілував у шию. Софія повернулася, пильно поглянула йому в очі, і вони злилися в довгому пристрасному поцілунку…

Повернувшись до міста, граф Станіслав, прощаючись із графинею Софією, поцілував їй руку і нерішуче вимовив:

— Софіє, я хочу запросити вас сьогодні ввечері до себе на вечерю, тільки вас.

— Я згодна, Станіславе, — відповіла Софія, ледве стримуючи хвилювання.

— Тоді я заїду за вами о восьмій вечора і викраду вас, — осмілів граф.

Софія кивнула на знак згоди і зникла за дверима свого будинку.

Час до вечора тягнувся неймовірно довго, Станіславу здавалося, що він узагалі зупинився. Але ось пробило сім, граф відпустив своїх слуг, сів у екіпаж на місце кучера і відправився за Софією.

І ось, нарешті, наші герої залишилися наодинці. Граф Станіслав спробував надати максимум романтизму навколишній обстановці: у невеликій вітальні перед каміном, що дихав теплом, був накритий невеликий столик. Софію граф посадив на диван, а сам розташувався у кріслі навпроти. Освітлювалася кімната вогнем з каміна і трьома свічками у високому канделябрі. Те, що стояло на столику, навряд чи можна було назвати вечерею у прямому сенсі цього слова: шампанське у відрі з льодом, виноград, фрукти, солодощі, сир.

Деяка напруга перших хвилин зустрічі зникла. Станіслав вів розмову розкуто і дружелюбно, і незабаром посипалися жарти. Софія сміялася весело і заразливо, не відчуваючи ніякої незручності. Говорили про що завгодно: про погоду, про натхнення, про дружбу, про сьогоднішню прогулянку…

Через якийсь час Станіслав пересів до Софії на диван. Несподівано він узяв графиню за руку і, дивлячись їй в очі, мовив:

— Мила Софіє, можна я вас так називатиму? Я не люблю лукавити, тому хочу запитати у вас прямо… — він зробив паузу і прикрив очі, —…ви питимете гарячий шоколад?

Софія спочатку трохи розгубилася, а потім голосно розсміялася і підтримала його жартівливий тон.

— Графе, тільки справжній чоловік може ось так, без підготовки, збентежити жінку. І я відповім вам так само прямо: залюбки.

Станіслав налив у чашку гарячий шоколад.

— А собі?

— На це питання я відповім трохи згодом. Софіє, мені так легко з вами, ніби ми знайомі не один рік. Я дуже боявся, що буде неможливо достукатися до серця найвродливішої жінки Європи, підняти завісу таємниці її душі. Але тепер я бачу, що у вас усе прекрасно: і обличчя, і душа, і ця рука.

Станіслав схилився і поцілував руку Софії. Несподівано друга рука грекині лягла на голову графа.

Це був добрий знак. Станіслав підняв голову, обняв Софію за талію і торкнувся губами її губ. Пристрасний поцілунок тривав кілька миттєвостей.

Софія дещо відсторонилася від Станіслава, хоча їй було дуже приємно.

— А тепер я відповім на ваше запитання. Я дуже хочу шоколаду. Але прошу не відмовити мені — хочу з ваших вуст.

— Ви вигадник, — зашарілася Софія і піднесла чашку до своїх губ.

Сьорбнувши шоколаду, вона наблизилася до Станіслава, і їхні губи злилися в шоколадному поцілунку.

Станіслав підхопив Софію і поніс до сусідньої кімнати, де стояло велике ложе.

У