Читати книгу - "Зима у горах"

й належної страховки, а їзда без неї — це вже серйозний злочин.

—     Отже, через цю ранкову аварію Дік Шарп матиме купу неприємностей?

—     Це залежить від того, яку частину відповідальності він захоче на себе взяти. Автобус —його власність, і він найняв водія, який не має необхідних документів. Але, з іншого боку, злочин фактично вчинено особою, що керувала цим автобусом.

Герет, який, здавалося, зовсім не дослухався до їхньої розмови, засовався на своєму стільці й сказав:

—     Дік Шарп вийде з води сухим, якщо схоче. Але він вже ніколи не знайде дурнів робити для нього брудну роботу, якщо дозволятиме, щоб їх садили за грати.

—     Ви вважаєте, що з водієм може статися таке? — спитала Дженні, дивлячись на Герета широко розплющеними темними очима.— Його посадять?

Герет знизав плечима, показуючи цим жестом найвищий ступінь байдужості.

В цю мить Роджер, який саме дивився у вікно на площу, звернув увагу на гурт автомашин, що повільно, заважаючи одна одній, проїжджали повз кафе. Серед них був довгий сірий лімузин з неймовірно блискучим кузовом. Цей автомобіль м’яко проплив упритул до тротуару, і Роджер безпомилково, хоч бачив його лише якусь мить, упізнав видовжений півнячий профіль Діка Шарпа.

—     Дивіться! — вигукнув він.

Герет і Дженні глянули у вікно і теж встигли побачити автомобіль і того, хто в ньому сидів.

—     Їде, отже, до поліцейського відділку, га? — пробурмотів Герет.

Роджер підійшов до дверей і обережно визирнув на площу. Поліцейський відділок був поряд — за якусь сотню ярдів. Сірий лімузин нерішуче потицявся там носом, шукаючи, де б припаркуватись, потім зупинився, і з нього вийшов Дік Шарп. Не роззираючись, він піднявся по східцях і зник у відділку.

—     Отак,— сказав Роджер, повернувшись за столик до Дженні й Герета,— Він уже у відділку.

—     Отже, там щось відбувається,— зауважив Герет.

Він говорив з удаваним спокоєм, але Роджер фізично відчував, з яким жадібним нетерпінням напружились його м’язи під старою шкіряною курткою. Понад усе на світі Герет хотів би знати, що там відбувається.

Їм лишалося тільки одне — чекати, але тепер вони вже не приховували, що це чекання стало для них нестерпним. Роджер відчував, що йому нічого сказати Ґерету, що він просто неспроможний послабити його титанічне й самотнє пильнування, з іншого боку, здавалось немислимим займатися пустопорожньою балаканиною з Дженні. Зараз вони з Дженні могли б говорити хіба тільки про те, що відбувається в поліцейському відділку, а саме цього вони не знали та й не могли знати.

Дженні, очевидно, інтуїтивно відчула те саме, що й Роджер. Вона сиділа дуже тихо, опустивши очі, і лише час від часу відкривала сумочку й безцільно в ній порпалась. Хвилини спливали неймовірно повільно. Аби якось розвіяти гнітючу атмосферу, Роджер пішов і приніс ще три товсті білі чашки чаю. Стрілки годинника наблизились до цифри дванадцять. Один за одним потяглися відвідувачі і подали замовляти хто сосиски з пюре, хто яєчню з шинкою й смаженою картоплею.

Роджер уже хотів признатися собі, що далі витримувати все це він просто не в силі, як вони нарешті з’явились на тротуарі. Першим до кафе ввійшов Айво. Він ніби аж схуд, обличчя було суворе. Позад нього йшов Гіто, виблискуючи лисим черепом. На їхніх обличчях, в манері триматися не було ні радості, ні торжества.

Поки вони йшли до столика, Герет сидів немов закам’янівши. Рухались лише його очі, що невідривно вдивлялись в обличчя Айво.

Нічого не кажучи, Айво зупинився й глянув на нього згори вниз.

—     Ну? — спитав Герет. Його голос пролунав ледь чутно.— Новини погані?

—     Поганих новин немає,— відповів Айво.

—     Щось було не так?

—     Ні, все було як треба.

Запала коротка мовчанка. Роджер швидко перебігав поглядом по обличчях. На обличчі Айво нічого не можна було прочитати. Широке обличчя Гіто було засмучене, обличчя Герета просто не мало ніякого виразу й нагадувало уламок скелі в горах.

Нарешті Герет заговорив знову:

—     Нас у чомусь підозрюють?

—     Нас не підозрюють,— відповів Айво.

—     То в чому ж справа? — вимогливо спитав Герет.— Дивлячись на вас, я вже подумав, що Діку Шарпу пощастило зняти того молодика з гачка, якось вигородити його.

—     Ні,— сказав Айво,— Дік Шарп не зняв його з гачка. Він залишив його висіти на тому гачку.

—     Дивіться! — раптом вигукнула Дженні, показуючи у вікно на площу. Довга сіра машина поверталась назад.

—     Попливла акула,— пробурмотів Гіто.

—     Я хочу випити,—раптом сказав Айво.— Ходімо краще до Маріо. Він уже, певно, відчинив.

—     Добре, ходімо,— погодився Герет. Він підвівся, відштовхнувши стільця,— Але спочатку скажіть мені, чиїй версії повірила поліція? Нашій чи побрехенькам Діка Шарпа?

—     Дік Шари нічого там не брехав,— відповів Айво.— У нього не було ніякої версії. Той молодик знову повторив, що аварія сталася з нашої вини, а ми сказали, що з його. Поліція прийняла нашу версію, бо ми досвідчені водії і водимо важкий ваговоз, їздимо в цих місцях ось уже двадцять років і жодного разу не потрапляли в аварію, а він просто хлопчисько, який невідомо звідки тут взявся й вів автобус без шоферських прав. А тепер ходімо вип’ємо, і я вам розкажу про те, що було у відділку, трохи більше, якщо зможу себе присилувати.

Він повернувся і подався до дверей. Герет, перш ніж рушити слідом за ним, крутнувся й з німим запитанням втупився в Гіто. Той заперечливо похитав головою. Охоти розповідати про події у поліцейському відділку він мав не більше, ніж Айво.

Вони вийшли з кафе і мовчки закрокували по тротуару. Дженні й Роджер ішли позаду і намагались не відставати. Вона взяла його під руку й сказала, притишивши голос:

—     Обидва —