Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

саме нині, у негоду, пізньої осени! Якби сльота, що запанувала з неділі й не перетворила країв, де буяла моя уява, на сіряві, морські, — подібно до того, як інші пори року робили їх чимось запахущим, променястим, італійським, — надія мати пані де Стермар’ю могла б по двадцять разів на годину підносити заслону мли в моїй монотонно-тоскній уяві. Так чи інакше, а з туманом, упалим вчора й на Париж, я не тільки жив у рідній стороні цієї очікуваної молодої жінки, а й, оскільки Булонський ліс, а надто озеро ввечері туманилися ще більше, ніж місто, мріяв, що на Лебединому острові мені ввижатиметься щось від островів Бретані, чиє морське, млисте повітря завше ніби овіювало блідий силует пані де Стермар’ї. Коли ми молоді, коли ми в тому віці, в якому я ходив у мезеґлізьку сторону, наше прагнення, наша віра позичають строєві жінки чогось окремішного, чогось неповторного. Ми женемося за дійсністю. Вона тікає від нас, але зрештою ми помічаємо, що за всіма нашими марними потугами, за якими зяє ніщо, зостається щось тривке, саме те, чого ми шукали. Ми починаємо схоплювати, пізнавати те, що кохаємо, ми намагаємося здобути його бодай коштом якоїсь визворотки. І ось тоді, як віра зникне, через добровільні самообдурини її заступає одіж. Я ж бо знав, що за півгодини їзди від дому я не знайду Бретані. Але, прогулюючись попід руку з пані де Стермар’єю у моро-ках острова, над водою, я вчинив би як ті, хто позбавлений змоги проникнути до монастиря, вбирає перед любощами коханку за черницю.

Я міг навіть гріти надію, що завтра ми з пані де Стермар’єю почуємо гомін хвиль, бо сьогодні віяв вітер. Я сів голитися, перш ніж поїхати на острів замовити кабінет (хоча о цій порі року острів безлюдний і ресторан порожнює) й обрати меню для за-втрішнього обіду, аж це Франсуаза сказала, що прийшла Альбертина. Я звелів її впустити: мене вже не обходило, що мій чорний заріст побачить та, для якої в Бальбеку я так старанно чепурився і яка наражала мене на такі самі клопоти й хвилювання, як оце нині пані де Стермар’я. Мені дуже залежало на тому, аби в моєї дами склалося найкраще вражіння від завтрішнього вечора. Ось чому я попросив Альбертину негайно вирушити зі мною на острів і допомогти мені скласти меню. Ту, якій віддається все, так швидко заступає інша, аж дивно, що ти повсякчас віддаєш їй те нове, що в тобі є, без жодних сподівань на прийдешнє. У відповідь на моє прохання на рожевому усміхненому Альбертининому личку під низько начоленим точком з’явилося легке вагання. Мабуть, вона плекала інші плани; хай би там як, а вона, на превелику мою радість, легко пожертвувала ними задля мене, бо мені дуже важило мати напохваті молоду госпосю, яка зуміє куди ліпше, ніж я, замовити обід.

Звичайно, Альбертина була для мене чимось зовсім іншим у Бальбеку. Але наша близькість, хай навіть і не видавалася нам тоді особливо тісною, з жінкою, в яку ми закохані, створює між нею і нами, — попри неповноту, від якої ми тоді мучилися, — узи, і ці узи переживуть кохання і навіть спогад про кохання. А як та істота для нас уже тільки засіб і шлях до інших жінок, наша пам’ять дивує і потішає нас, показуючи, як багато важило її ім’я для тої, іншої істоти, що нею ми колись були, — виходить десь так, якби ми, давши візничому адресу — бульвар. Капуцинок чи Поронну вулицю, — думаючи лише про особу, до котрої їхали, нараз помітили, що одну з вулиць названо від чорноризок капуцинок, чий кляштор стояв на цьому місці, а другу — від порону на перевозі через Сену.

Певна річ, моя бальбецька ностальгія не могла не зробити вматерілим Альбертининого тіла, не могла не напоїти його таким свіжим і солодким благоуханиям, що як ми з Альбертиною переходили ліс і вітер, наче дбаха садівник, струшував з дерев плоди й підмітав сухий лист, я казав собі: якщо Сен-Лу й помилився або я не так зрозумів його листа і мій обід з пані де Стермар’єю не вкипить, то я пізнього вечора покличу Альбертину, аби в годину любовних утіх, тримаючи в обіймах тіло, нині таке багате й розкішне, тіло, що його колись роздягала й оцінювала моя цікавість, забути хвильність, а може, й гіркоту моїх перших почуттів до пані де Стермар’ї. Проте, гадаючи, що пані де Стермар’я не сподобить мене своєю ласкою, я уявляв досить туманно, як у нас складеться спільний вечір. З досвіду я знав, як дві стадії нашого захоплення жінкою, якої ми запрагнули ще до знайомства, кохаючи в ній не стільки її саму, ще для нас майже чужу, скільки своєрідне її життя, — як ці дві стадії по-дивацькому відбиваються у фактажі, себто не в нас самих, а в наших зустрічах із цією жінкою. Ще ні разу не балакавши з нею, ми вагалися, спокушувані поезією, яку вона втілює для нас. Чи це вона, чи яка інша? І ось уже мрії снуються круг неї, зливаються з нею. Перше побачення, яке нас чекає, мало б відбити це перше почуття. Нічого подібного. Ніби є потреба, аби реальність теж мала свій перший етап, ми, вже кохаючи її, провадимо з нею не знать-що: «Я запросив вас пообідати на острів, бо думав, що вам тут сподобається. Правити якихось премудрощів я не збираюся. Хочу тільки попередити, що тут вогко і вам буде холодно». — «Ба нї, де там!» — «Ви так говорите для годиться. Ну що ж, померзніть тут ще чверть години, не докучатиму вам, але за чверть години вас одвезу. Не хочу, щоб ви через мене застудилися». І ми одвозимо її додому без слова, й упам’ятку в нас нічого не зостається про неї, хіба що якась її особлива міна, але на думці у нас одне: як би з нею знову зустрітися. Зате на других сходинах (як уже вивітриться з пам’яти навіть її міна, єдиний спомин про неї, а в нас тільки й у голові, що побачитися знову) перший етап нарешті позаду. Впродовж нього нічого не сталося. Тим часом, замість мовити про затишок ресторану, ми доводимо новій і нітрохи цим не здивованій особі, яка здається нам негарною і якій нам хочеться нагадувати про себе кожної хвилини її життя: «Нам