Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

відгукнувся пан де Шарлюс, і на устах його зазміївся усміх. Усміх той був іронічний; та що барон боявся блиснути золотим зубом, то втопив свій усміх у звивинах губів і їхня лінія тепер виражала доброзичливість. «Чому ви кажете: «Як же мені його знати?» — «Бо він мій брат», — недбало кинув пан де Шарлюс, і пані Вердюрен завмерла ні в сих ні в тих: чи то гість кпить собі з неї, чи то, може, він прижитне дитятко або від іншого шлюбу. Думка, що брат дука Ґермантського може зватися бароном де Шарлюсом, їй не спадала. Вона підступила до мене: «Маркіз де Камбремер, я щойно чула, запросив вас на обід. Про мене, хай собі запрошує. Але для вас буде краще, гадаю, до них не їхати.. По-перше, там нудьга, хоч вішайся. О, як вам до вподоби обідати з безвісними провінційними графами та маркізами, ви будете, звісно, там раювати». — «Гадаю, мені доведеться вибратися туди раз чи два. Зрештою, роз’їжджати я не можу, бо зі мною тут юна кузина, не кидати ж її саму (я вважав, що це уявне покре-венство полегшить мені виїзди з Альбертиною). Але щодо Кам-бремерів... позаяк я вже познайомив її з ними...» — «Ну, як хочете. Але скажу вам одне: там дуже нездорова місцина; якщо ви підхопите пневмонію або ж вас скрутить добрий спадковий гос-тець — дуже вам буде весело?» — «Але ж там, я чув, прегарний куточок?» — «М-м-м... Може, й так. Але признаюся, в тисячу разів мені любіший тутешній краєвид на долину. Зрештою, я відмовилася б там жити навіть за гроші, бо морське повітря згубне для пана Вердюрена. Якщо тільки ваша кузина нервова... А втім, ви й самі начебто нервові... У вас бувають напади ядухи. Ось побачите, з’їздите разочок, — не спатимете цілий тиждень, але тоді вже жалкуйте на себе. — І, не думаючи, що суперечить сама собі, вона додала: — Якщо маєте охоту оглянути мій дім, — а дім непоганий, гарним його не назвеш, це було б надто сильно сказано, але, зрештою, він цікавий своєю фосою та старим звідним мостом, — то приїздіть того дня, — я постараюся залучити туди весь мій гурт і тоді там буде гарно. Позавт-рьому ми їдемо кіньми до Аранбувіля. Там дуже смачний сидр, а дорога туди чудова. Хай пан їде з нами. Ви, Брішо, теж поїдете. 1 ви, Скі, теж. Ми влаштуємо пікнік — мій чоловік уже про все подбав. Не знаю тільки до пуття, кого він запросив. Пане де Шарлюс! Ви ж із нами теж?» Барон не чув нашої розмови й аж підскочив на місці. «Дивне запитання!» — буркнув він глузливо, вразивши пані Вердюрен. «Слухайте, — сказала вона мені,

— чому б вам перед обідом у Камбремерів не завезти до нас вашу кузину? Вона любить поцокотіти? Любить інтелігентних людей? Вона приємна? От і гаразд, чудово. Приїздіть із нею. Не одні Камбремери на світі. Я розумію, що вони будуть щасливі закликати її в гості, їм нікого не щастить до себе затягнути. Тут вона може дихати свіжим повітрям, завжди зустріне розумних людей. У кожному разі, маю надію, що в найближчу середу ви не підведете мене. Я чула, що ви з вашою кузиною, з бароном і з кимось там іще чаюватимете в Рівбелі. Завітайте звідти до нас; як було б гарно, якби ви об’явилися всім гуртом! Сполучення дуже зручне, шляхи чудові. Не розумію, чим вас вабить Рівбель. Комарі там заїдають. Може, ви почули, що там смачні галети? Мій кухар випікає куди ліпші. Я почастую вас правдивими нормандськими галетами, еге ж, правдивими, а також пісочними тістечками — пальчики оближете. Невже вам смакує це паскудство, яким пригощають у Рівбелі? Вольному воля, але в мене ви цього не знайдете, я не звикла труїти своїх гостей, а якби й мала таке бажання, мій кухар відмовився б скапарити таку нечува-ну гидь і радше б із нами розпрощався. Тамтешні галети казна з чого готуються. Одна сердешна дівчина, моя знайома, скуштувала, дістала від того тіста перитоніт і за три дні померла. Мала тільки сімнадцять років. Шкода її бідолашну матір, — скорботно додала пані Вердюрен, похиляючись чолом, з міною вельми досвідченої, зболілої жінки. — Ну, та Бог з вами, їдьте до Рівбеля, як вам охота давитися й переводити гроші. Але я на вас розраховую: рівно о шостій зберіть усіх і везіть сюди, не давайте їм піти врозтіч. Везіть, кого вам заманеться. Я вповажнюю на це не всякого. Але я певна, що у вас добрі приятелі, я вже бачу, що ми порозуміємося. Опріч нашого «ядерця», саме в середу мають зібратися дуже славні люди. Ви не знайомі з малявкою пані Лонпон? Вона чарівлива, дотепна і зовсім не снобка, ось побачите, вона вам сподобається. Вона теж має спровадити цілу ватагу друзяк, — сказала пані Вердюрен, аби показати, що так заведено, і заохотити мене прикладом. — Побачимо, хто впливовіший із вас і хто спровадить більше людей, Барб де Лонпон чи ви. А ще, здається, до нас мають привезти Берготта,

— сказала вона непевно, бо його приїзд був малоймовірним після допису в ранкових газетах про те, що здоров’я великого письменника викликає поважні побоювання. — Коротше, побачите, це буде одна з найцікавіших «серед»; нудним дамам туди буде зась. Зрештою, не судіть із сьогоднішнього вечора, він провалився. Не заперечуйте, мені було ще нудніше, ніж вам, нудьга мене геть зсушила. Але день на день не випадає! Я не кажу вже про Камбремерів, вони просто нестерпні, проте деякі світовці справляють приємне враження — і що ж? У моєму «ядерці» вони загубилися. Я чула, що ви маєте Сванна за людину розумну. По-перше, я гадаю, ви переборщили, і гадаю так навіть не з огляду на його вдачу геть антипатичної, понурої, нещирої людини, якою він мені здавався, часто обідаючи у мене в середу. Тут інше. Спитайте в будь-кого, і він вам скаже: навіть проти Брішо, хоча Брішо ніякий не орел, а тільки добрий гімназійний учитель, котрого я впакувала до Академії, та й годі, — навіть проти нього Сванн виглядав нікчемою. Він був просто сіряк!» А коли я запротестував, пані Вердюрен додала: «Ні, саме так. Я нічого поганого не хочу про нього сказати, оскільки він був ваш друг; зрештою, він вас дуже любив, добре відгукувався про вас, але спитайте