Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

перехречастині її щік. Очі її блищали (як у руді опал, в якому висявають два гладенькі руби), блищали більше за метал, ніби посеред сліпої матерії шовковисті бузкові крильця метелика, покладені під цшіо. Її чорне й кучеряве волосся, укладене нібито по-різному, залежно від того, як вона оберталася до мене, аби спитати, що їй грати, — то якесь прегарне крило з гострим шпицем, широке в основі, чорнопере й трикутне, то масивне і нерівне пасмо з зубцями, ущелинами і проваллями, — у своєму багатому і примхливому звихренні воно нібито перевищувало розмаїтість природи і радше відповідало маренням скульптора, який громадить труднощі, аби підкреслити гнучкість, замашність, м’якість його чекана. Волосся ще різкіше відтінювало її жвавий обрис і ніби обертовий рух її гладенького і рожевого личка, з матовим глянцем, як у мальованого дерева. І ніби за контрастом з такою пластичністю, а також через гармонію, яка поєднувала з нею все опорядження, пристосовуючи її позу до його форм і призначення, піанола, яка її напівховала, як органний корпус, бібліотека, весь цей куточок покою здавався лише осяяною святою святих, яслями цього янгола-музиканта, твором мистецтва, який за хвилину моццю якоїсь солодкої магії вирветься зі своєї ніші і підставить під мої поцілунки свою коштовну рожевість. Ба ні, Альбертина аж ніяк не була для мене твором мистецтва. Я знав, що таке боготворити жінку мистецьки — я водив знайомство зі Сванном. Особисто я — байдуже, про яку жінку йшлося, — був нездатний цінувати жіночу красу, як він, мені бракувало спостережливости, я не міг розібратися в баченому. Я дивом дивувався, коли Сванн бачив щось художнє в жінці, яка здавалася мені ніякою, порівнюючи її, як він любив ґречно робити при ній самій, до якогось портрету Луїні, знаходячи в її сукні чи клейнодах щось підхоже з полотна Джорджоне. Нічого подібного в мене не було. А навіть, як щиро сказати, коли я дивився на Альбертину як на чудовно вкритого патиною янгола-музиканта і тішився, що володію нею, то незабаром холонув до неї, починав нудитися з нею. Але це тривало недовго; ми кохаємо лише те, за чим ганяємося як за чимось недоступним; кохаємо єдино те, чого не посідаємо, а до мене швидко доходило, що я не володію Альбертиною. В її очах світили то надія, то спогад, може, жаль за тими розкошами, яких я не міг відгадати, яких Альбертина воліла б радше зректися, ніж признатися мені в них. Ловлячи єдино якісь відблиски в її зіницях, я бачив в її очах не більше, ніж глядач, якого не впущено до зали і який, притулившись до шибки зашклених дверей, не може розгледіти нічого з того, що відбувається на сцені. (Не знаю, чи саме так було з Альбертиною, але це ж дуже дивна річ — затятість у брехні тих, хто нас ошукує, — так як ознаки віри в добро у найбільших недовірків. Даремно ми їм утовкмачували б, що їхня брехня болить нам більше, ніж їхня відвертість, хоч як би вони запевняли, що це вони усвідомлюють, через мить вони знову брешуть, аби бути в згоді з тим, що вони нам зразу про себе сказали, з тим, чим ми стали для них. Так само атеїст, навіть великий життєлюб, вкорочує собі віку, аби йому не закидали боягузтва.) В такі години музикування я іноді вловлював у її поглядах, у її міні, в її усміху відсвіт внутрішніх видовиськ, і це споглядання робило її в такі вечори відрубною, далекою від мене, і мені було туди зась. «Про що ви задумалися, серце моє?» — «Так, ні про що». Часами, аби відвернути від себе докір, що вона все відмовчується, Альбертина заводила розмову про речі, добре відомі всім і, звичайно, й мені (як оті великі політики, які вам не звіряють незначної новини, а натомість повідомляють те, про що можна прочитати у вчорашніх газетах), або розповідала, та й то якось безладно, з нещирою задушевністю, про свої велосипедні пробіги в Бальбеку, ще за рік до нашого знайомства. Я слушно вгадав колись, що дівчина, яка робить такі довгі поїздки, не проти погуляти, спогад про ці поїздки викликав на Альбертининих губах таємничий усміх, який так мене чарував в перші дні на бальбецькому пляжі. Розповідала вона мені і про виправи за місто з приятельками десь у Голландії, про вечірні повернення до Амстердама, пізньою добою, коли збитий і радісний тлум людей, переважно їй знаних, запруджував вулиці, узбережжя каналів, які я ніби бачив відбитими в блискучих Альбертининих очах, ніби в млистих шибах кур’єрського потяга відбиваються рожаїсті й миготливі вогні. Наша славлена естетична цікавість здається просто байдужістю проти болісної, невситимої цікавосте, які викликали в мені місця, де Альбертина жила, те, що вона могла робити якогось вечора, її усміхи, погляди, слова, поцілунки. Ні, зроду мої ревнощі до Робера, навіть якби вони тривали й досі, не породили б у мені такого величезного неспокою. Кохання між жінками — це мені в голові не вкладалося; таке любовне жирування годі було уявити точно і певно. Скільки ж людей, скільки ж куточків (навіть не пов’язаних прямо з нею, не визначених куточків, де вона могла зажити цих утіх, велелюдних, де люди тільки труться одне об одне) Альбертина — наче проводячи з собою до театру свій почет, ціле товариство, — впровадила з порогу моєї уяви або пам’яте до мого серця! Нині я знав усе це внутрішнім, безпосереднім, спазматичним, болісним знанням. Кохання — це простір і час, відчуті серцем.

Може, зрештою, якби я сам був вірнесенький, я б не потерпав від думки про її невірність, яку я не годен був собі уявити. Я катувався, наділяючи Альбертину власним постійним прагненням подобатися новим жінкам, прагненням нових амурів; я відгадував у ній той самий погляд, яким я колись, навіть при ній, несамохіть позирав на молодих велосипедисток, які сиділи за столиками в Булонському Лісі. Як знання, ревнощі набуваються власним досвідом. Спостереження тут мало значать. Тільки з утіхи, спізнаної нами самими, ми можемо черпати знання і страждання.

Іноді в Альбертининих очах, у раптовому її рум’янцеві на щоках я відчував, як десь у розлогах, іде неприступніших для мене, ніж небеса, у розлогах, де витають невідомі мені Альбертинині спогади, покрадьки зблискувала суха зірниця. Тоді ця врода, яка полоняла мої думки протягом кількарічного знайомства з Альбертиною і на бальбецькому узмор’ї і в Парижі, врода відкрита мною в ній недавно і виявлена в тім, що моя подруга розвивалася в