Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Зробити кар'єру лимонадника, стати антрепренером публічного танцювального залу — це добро здавалось насправді маршальським жезлом для цього нероби. Усі звички, все життя й весь характер були так огидно написані на обличчі цього гультяя найнижчого сорту, що графиня не могла втриматися від вигуку, помітивши цю парочку, яка справила на неї таке враження, як коли б вона побачила гадюк.

Марі, до нестями закохана в Бонебо, стала б для нього красти. Ці вуса, ця розв'язність базіки, цей фатуватий вигляд так само впливали на її серце, як хода, постава й манери якого-небудь де-Марсе подобаються гарненькій парижанці. У кожної суспільної сфери свої смаки! Ревнива Марі відкидала Аморі, цього другого провінційного фата: вона хотіла стати пані Бонебо!

— О-го-го! Гей, ви там! О-го-го! Ідіть-но сюди! — гукали здалека Катрін і Ніколя, помітивши Марі й Бонебо.

Цей лункий вигук пролетів по лісу, наче заклик якихось дикунів.

Побачивши цих двох істот, Мішо затремтів, бо дуже шкодував, що сказав таке. Коли Бонебо й Марі Тонсар почули розмову, з цього не могло вийти нічого доброго. Ця обставина, на перший погляд дрібна, при тих ворожих стосунках, що існували між Егами й селянами, могла мати таке ж вирішальне значення, як під час битви перемогу або поразку вирішує струмочок, який легко перестрибує пастух і який зупиняє артилерію.

Галантно уклонивщись графині, Бонебо з виглядом переможця взяв під руку Марі і урочисто відійшов.

— Це тутешній «серцевий ключ»… — пошепки сказав графині Мішо, користуючись солдатським словом, що означає донжуана. — Він дуже небезпечна людина. Коли він програв двадцять франків на більярді, його можна умовити вбити Рігу! Його принаджує злочин так само, як і насолоди.

— На сьогодні досить з мене, — сказала графиня, беручи під руку Еміля. — Ходімо додому, панове.

Вона сумно кивнула пані Мішо, бачачи, як Пешіна увійшла в павільйон. Сум Олімпії опанував і графиню.

— Як, пані,— сказав абат Бросет, — невже ж труднощі здійснення добрих справ відвернуть вас від спроби робити їх? От уже п'ять років, як я сплю на твердому ліжку, живу в будинку без меблів, правлю службу божу у відсутності віруючих, виголошую промови в відсутності слухачів, тягну посаду вікарія без ніяких допоміжних доходів і додатків до платні, живу на шістсот франків державної плати, нічого не просячи в монсеньйора і віддаючи третину на благодіяння… І все ж я не впадаю в розпач! Якби ви знали, що таке мої тутешні зими, ви зрозуміли б усе значення цього слова! Мене підтримує одна тільки думка: врятувати цю долину, знову завоювати її для бога! Справа не в нас, пані, а в майбутньому. Коли ми поставлені для того, щоб говорити бідним: «Умійте бути бідними!», тобто: «Терпіть, покоряйтеся й працюйте!», то багатим ми повинні сказати: «Вмійте бути багатими!», тобто: «Будьте розумні в благодійності, благочесні й гідні того становища, яке визначив вам бог!». Зрозумійте, пані, ви тільки хранителі влади, яку дає багатство, і коли ви не підкоритесь своїм обов'язкам, ви не передасте його своїм дітям, як самі його одержали! Ви грабуєте своє потомство. Коли ви будете дотримуватися егоїзму співачки, що, звичайно, своєю безтурботністю поклала початок тому лихові, розміри якого лякають вас, ви знову побачите ешафоти, на яких загинули ваші попередники за гріхи своїх батьків. Потай творити добро в якомусь глухому кутку землі, як Рігу, наприклад, творить зло!.. — от вона, дійова молитва, угодна богові!.. Якби тільки по троє людей в кожній громаді бажали б добра, Франція, наша прекрасна батьківщина, була б врятована від тієї безодні, в яку ми котимося, в яку нас штовхає релігійний індеферентизм до всього, що нас не стосується. Насамперед змініться самі, змініть свої звичаї, і тоді ви зміните свої закони…

Глибоко зворушена цим поривом справді католицької любові до ближнього, графиня все ж відповідала: «Подивимось!», фатальною відповіддю багатіїв, яка має в собі досить обіцянок, щоб звільнити їх від потреби розкривати свої гаманці, а надалі дозволити їм лишатися, склавши руки перед усяким нещастям, під тим приводом, що воно вже сталось.

Почувши це слово, абат Бросет поклонився пані де-Монкорне і пішов алеєю, що виходила просто до Бланжійської брами.

«Отож, бенкет Валтасара так і залишиться вічним символом останніх днів касти, олігархії, царювання! — сказав він собі, зробивши кроків десять. — Господи! Коли твоя свята воля — визволити бідноту, наче той нестримний потік, щоб перебудувати людське суспільство, тоді мені зрозуміло, чому ти лишаєш багатіїв при їх сліпоті!».

Своїми несамовитими вигуками стара Тонсарша притягла кількох людей із Бланжі, які поцікавилися дізнатися, що сталося в шинку; бо відстань між селом і шинком не більша за відстань між шинком і Бланжійською брамою. Одним із цих цікавих був якраз і старий Нізрон, дід Пешіни, який, віддзвонивши до другого Angelus, прямував обкопати кілька рядів виноградника на своєму останньому клаптику землі.

Цей зігнутий трудами старий виноградар, з блідим обличчям і срібним волоссям, який втілював у собі всю чесність громади, був у добу революції головою якобінського клубу у Віль-о-Фе і присяжним у революційному трибуналі округу. Жан-Франсуа Нізрон, вироблений з того ж дерева, що й апостоли, колись був портретом, завжди однаковим під усіма пензлями, того святого Петра, якому всі художники незмінно дають чотирикутний простолюдський лоб, густі природні кучері робітника, мускулатуру пролетаря, колір обличчя рибалки, здоровий ніс, напівглузливий рот, що підсміюється із нещастя, й, нарешті, загальну будову тіла силача, що рубає хмиз у сусідньому лісі на готування обіду в той час, як доктринери диспутують.

Такий був у сорок років, на початку революції, цей чоловік, твердий, як залізо, чистий, як золото. Захисник народних прав, він повірив у республіку, коли прогриміло це слово, може, ще колосальніше, ніж ідея. Він повірив у республіку Жан-Жака Руссо, у братерство людей, у взаємний обмін найкращими почуттями, у визнання заслуг, у людську безсторонність, одне слово, в