Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

він залишив майже повну склянку пива, аби наблизитися до мене й напрошуватися в товариство.

– Так, так, то моє пиво, я його зараз заберу, якщо ви дозволите підсісти до вас, – поспішив відповісти на мої думки присадкуватий чоловік.

– Будь ласка, – відрухово мовив я й одразу ж пожалкував, бож саме тепер я не потребував жодного знайомства. Я хотів зосередитися й обміркувати подальші дії, однак якось уже не випадало сказати, що саме цієї миті я волію бути сам, і нехай він звернеться до когось іншого. Зрештою, хіба ж не все одно, чи він сидітиме за моїм столом, чи за своїм? Нехай лише не чекає, ніби я його розважатиму: якщо він говоритиме, я тієї ж миті підведуся й піду.

– Бога ради, не тікайте, я тільки трошки говоритиму. Я вам обіцяю, якщо вас дуже разитиме моя присутність, то я трохи сидітиму за вашим столом, а трохи за моїм.

Я ще більше здивувався, гадаючи, що натрапив на читача думок, який, невідомо чому, заходився демонструвати своє вміння переді мною. Тільки чого він, на лихо, до мене причепився?

– Бо ви мені подобаєтеся. Крім того, те, що вам здається читанням думок, лише добре знання людей. У подібних обставинах люди реагують однаково. Дуже нескладна істина, звичайно, треба трохи й практики, без цього не обійтися. Хочете навчу? Справді не важко!

– Ні, дякую, я не надаюся.

– Звідкіля ви знаєте, що ні? Може, саме у вас марнується талант відчитувальника думок?

– Якби це правда, то воно виявилося б уже й трохи раніше.

– Ну, не кажіть. Ніколи не знати, що коли виявиться, людина надто змінна істота. Не смійтеся, справді. От, наприклад, ще хвилину тому вам не хотілося сидіти в моєму товаристві, а тепер ми вже знайомі, і вам далеко вже не так неприємна моя присутність, як це спочатку здавалося, бож самому і пиво не до смаку.

Я промовчав, пославши його подумки під три чорти, нехай відчитує, тим краще для нього, нехай також знає: я не вважав наше знайомство за знайомство, і якщо він іншої думки, то має нагоду закарбувати собі, що мені на знайомстві ані трохи не залежить, нехай цінує, що я його подумки кудись далі не посилаю, і то вже досягнення, бо я сердитий, і його балаканина дратує мене.

– Нехай вона вас не дратує, вона ж зовсім невинна. Не годиться так суворо підходити до людей, – промовив мій новий знайомий. – Треба виявляти більше толерантносте й терпіння супроти інших. Дозвольте замовити вам на мій рахунок пива?

Я витріщився на нього, вагаючись, як це сприймати: як вияв настирливої людини, якій свербить язик і тому їй, хоч нетільна телись, дай знайомства, аби попащекувати, чи це вже пиво говорить із нього, а чи вияв доброти, хоч явно недоречної? Ще бракувало, аби він належав до якоїсь секти, правда, на те нібито не скидалося, але хто зна? От тепер він уже не читав моїх думок, це я бачив з його виду, а шкода, саме тепер я велів би, щоб він їх трохи почитав.

– Вам великий кухоль, малий?

– Дякую. Жодного. Я п’ю каву.

– Ах так, справді, я й не помітив, що ви при каві. Я звик до пива і все забуваю, що на світі існують також інші рідини. Ви приїжджий?

– Я тут досить довго живу, – здався я, вирішивши, що, ймовірно, я заздалегідь приречений на це знайомство.

– Ну, чому ж приречений? – вигукнув мій співбесідник. – Приречений надто макабричне слово, воно спотворює те, що має усі передумови виявитися дуже гарним. Адже ви ще не відкрили мого характеру. Пощо розпачати наперед? Може, я знахідка, яка стане вам у пригоді?

– Я не знаю, що вам відповісти.

– Не потребуєте нічого: сприймайте усе так, як воно с. А головне, киньте гніватися, що я присікався до вас. Ви сиділи самі, і я сидів сам, а вдвох краще. Ви ще не переконані, що краще, та я вас зараз переконаю. Бож досі все відбувалося саме так, як я передбачив, я маю на увазі вашу реакцію, і це не треба сприймати за особисту образу, просто я трохи розуміюся на людях, я вам уже казав. Я одразу вичув: ви мені не відмовите, хоч ви мене подумки й відсилали до всіх чортів. Ви мені сподобалися з першого погляду, а хто кому до душі, той ледве чи здолає не допомогти іншій людині, особливо коли вона в біді. Чи ж не так? Ви ж не відмовитеся допомогти мені?

– Якщо я зможу.

– Ну бачите, я ж так і знав! Мені дуже, дуже потрібна допомога! Яка, зараз розповім. Справа ось у чому. Однак ні, почну за порядком. Перше принципове питання: чи ви, бува, не письменник?

– Я письменник? Звичайно ні!

– Як це – «звичайно ні»? Чому це ви вважаєте звичайним? Адже тепер кожен письменник!

– Може, й кожен. Не знаю. Тільки я не письменник.

– Зайва скромність – фарисейство.

– Алеж я справді не письменник!

– Ну, ну, мені можете признатися!

– Як же я признаюся, коли я не письменник? Де поділося ваше відчитування думок?

– Ну, чого ж так відразу й сердитися? Я відчитую думки лише тоді, коли вони не відхиляються від моєї схеми. Проте коли ви дійсно не письменник, то це, м’яко висловлюючися, недобре. Навіть дуже недобре.

– І ви сіли за мій стіл, аби сказати, що це недобре?

– Не тільки, не тільки. Я за конструктивне. Справді! Не дивіться на мене так сердито. Я виключно з добрим наміром. Це означає: коли ви ще не письменник, то перед вами добра нагода ним стати. Поки людина живе, надія ніколи не втрачена. Сьогодні ви не письменник, а завтра всі ламатимуть двері, аби подивитися на вас, як на знаменитість, як на письменника. Хіба це не приваблює?

– Ви, здається, не зрозуміли того, що я сказав. Я не письменник і не прочуваю в собі найменшого, розумієте, найменшого бажання ним ставати, навіть якби раптом виявилося, ніби в мене прокинувся хист до писання, що зовсім виключене! Я собі на таке ніколи не дозволив би! Мене ця сфера діяльности не захоплює. Якщо пішло на відвертість, то признаюся вам: я чую до будь-якого письменства неподолану відразу, те з гімназії. Я антиквар, і мене нічого не цікавить, крім мого..

– Ви антиквар?

– Я антиквар.

– Справжній антиквар?

– Тобто, як справжній?

– Ну, антиквар, а не скажімо, гм-гм. Отже антиквар. Он як, он як! Чи є у вас друкарська машинка?

– Друкарська машинка?

На мить я отетерів. Що спільного з тим, що я антиквар,