Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– Чого стоїш наче прикипіла до підлоги, витріщаєшся? Мені забрати чи сама принесеш?

Я подумки вилаялася по– гномські, а вголос твердо сказала:

– Нічого я не збираюся тобі приносити. Проживете і без моєї коси. Нащо Лютці коса чаклунки? Або як там вона мене називає? Вона постійно засуджує магію, але це не завадило їй побігти до Горпини за приворотним зіллям. Що, мабуть, любистком обпоїла Даньку?

– Звідки ти знаєш? – почувся з-за спини сестрин голос.

Я завмерла. Он воно що! Значить, Лютка спочатку бігала до Горпини, а коли справу було зроблено, то брудом її облила. Обізвала брехухою. І, найімовірніше, ані мідяка не заплатила. Гідна донька своєї мамці! Варто було раніше про це здогадатися!

– Хоча, можеш не казати: напевно проклята відьма по всьому Курчавому розтріпала, що я до неї ходила! – прошипіла вона. А потім криво посміхнулася: – Чи це твої чаклунські таланти прокинулися?! Та ви з Горпиною варті одна одній – дві відьомські тварюки! – завелася сестра.

– Люточка, дівчинко моя, не нервуйся, молоко пропаде! – затараторила мати. – Ромашкового відвару попий. Що ти на всякі дурниці звертаєш увагу?

– Тому що це не дурниця, мамо! А якщо вона Дані розпатякає, що тоді? Він кине мене, так?!

– Горпина порядна баба, – заступилася я за відьму. – Язиком, як ви, не мете.

– Тоді звідки ти дізналася, га?! – заволала сестра, стискаючи кістляві кулачки.

– Та про це легко здогадатися! Якби не зілля, ти б усе життя в дівках просиділа. Брехала, як та собака! Тут не треба й чаклункою бути, щоб скласти два і два. Лайлива, заздрісна, жадібна і нікчемна. Тільки й знала, що доносити й постійно виїжджати на інших.

– Чи не за себе ти так переймаєшся, Рутко? Це коли ж я на тобі кудись виїхала? – Лютка хіба що тільки не тряслася від злості.

– Та хоч і за себе переймаюся! А вам тільки дай привід – одразу ж на шию влізете і ноги звісите! А то мало я за вас усіх пахала як проклята!

– Мам!.. – почувся з– за спини голос Вітки.

Я озирнулася. Сестра посміхалася і трясла моєю косою.

– Віддай! – стримуючи злість, сказала я. – Вітка, я поки що добром прошу!

– А то що? Удариш? Вагітну бити будеш?

Я знесилено опустила руки. До хати увійшли батько з Кхиброю і внесли великий кошик яблук. Батя вмить оцінив ситуацію, за два кроки опинився поруч із Віткою і забрав у неї косу. Та тільки очима кліпала, але перечити не посміла.

– Доню, збирайтеся, я вас на станцію відвезу, – віддаючи мені косу, сказав тато. – Не задався сьогодні день, не буде лазні.

Я кивнула і підійнялася з Кхиброю на горище, щоб забрати сумки. Загорнувши косу в нічну сорочку, поклала разом з качалкою на дно сумки. Плакати не хотілося. Але й приїжджати сюди ще раз не хотілося також. Чим я їм насолила, що вони так поводяться?

– Руто? – торкнула за плече подруга. – З тобою все гаразд?

Я тільки хитнула головою, мовляв, потім розповім.

З вулиці пролунав страшний дитячий крик, а потім несамовитий крик жінки. Я стрілою помчала надвір. Навколо яблуні юрмилися мої сестри, батьки і пара-трійка сусідів. Розштовхавши сусідок, я побачила страшну картину: неприродно вигнувшись, на землі лежав Єрошка. З-за пазухи на землю викотилися кілька червонобоких яблук. З вуха текла тоненька цівка крові. Я придушила крик, прикривши рот долонею, і кинулася до брата, відштовхуючи ридаючу матір. Серце тихо, але билося. Живий!

– Кхибро, відправляй сірого Герману! Другого або ректору, або комусь із викладачів, нехай допоможуть побудувати портал! – на ходу кинула я. Тролиця кивнула і побігла до будинку.

– Тату, магоптахи є?!

Батько розвів руками.

– Уранці хотів купити, закінчилися, – здавленим від горя голосом відповів він.

– Батю, не чіпайте Єрошку. Його не можна переносити. Я зараз повернуся з Горпиною. Укрийте його ковдрою або периною. Тільки не чіпайте, а то буде біда!..

– Добре, Руто, поквапся.

А від яблуні вже неслися ридання матері:

– Синочку! Рідненький!.. Тільки не вмирай! Не залишай мене.

Розштовхавши роззяв, які почали стікатися до двору, я мчала до стайні. Осідлавши Плюшку – хвала богам, батя не встиг її розсідлати! – я поскакала до відьми. Всю дорогу благала Рокнесгер про пощаду, щоб допомогла Єрошці вижити.

Я гнала Плюшку щодуху. Конячка хрипіла, жувала вудила, але слухалася. Не забула мене за літо. Давай, рідненька! У нашій родині тільки братик щиро мене любить! Не можна, щоб Маруна забрала його. Він занадто мало пожив на цьому світі!

Горпина жила на околиці Курчавого. Її хата немов вросла в землю і пустила глибоке коріння. З одного боку дах був повністю вкритий м’яким щільним килимом моху й опускався майже до самої землі.

– Горпино!.. – закричала я, під’їжджаючи до хати. – Горпино, врятуй! Горпино!..

Відьма вибігла на поріг хати, дашком прикладаючи долоню до очей. Дебела жінка з двома тугими товстими косами, які лежали на великих грудях. На шиї відьми побрязкували амулети.