Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– Руто? Пресвітла Аргіно, де твоє волосся?!

– Відросте! Врятуй Єрошку, він з яблуні впав! Ще дихає! Врятуй його, благаю!..

Відьма метнулася до хати й за кілька хвилин вибігла, перекидаючи через голову полотняну торбу. Вона забігла за хату, де завжди був прив’язаний її вороний жеребець Агат. Різні чутки ходили про нього, ніби сама Маруна віддала його відьмі в обмін на душу. Але мені зараз було байдуже, хто і кому що дав. Агат швидконогий, легкий і двожильний. Горпина легко заскочила на жеребця і вдарила п’ятами в боки. Я на своїй Плюшці ледве встигала за нею. З-під копит грудками летіла земля з травою. Ось і наш будинок показався.

– Відьма!.. Відьма!.. Горпина приїхала!.. – почулися голоси сусідів.

Вона, незважаючи на вагу, легко спішилася і, притримуючи сумку, поспішила до Єрошки. Я ж ледве сповзла з коня. Не так часто доводилося скакати галопом на конячці, яку тітка нам із Кхиброю віддала в тимчасове користування. Недалеко від будинку з’явилася яскраво-синя крапка. Вона росла й тремтіла. Усі завмерли, дивлячись на вікно порталу. З нього вийшов... Альгін? Кхибра що, з глузду з’їхала?! Я ж просила... І коли портал став повільно розсіюватися і танути, з нього практично вивалився Герман. Зрозуміло, і тут пересварилися. Знайшли час! Городяни з цікавістю роздивлялися хлопців, одягнених у форму академії.

– Руто? – очі Германа стали як два полумиски.

Я відмахнулася – потім усе поясню. Взяла його за руку, і ми разом підійшли до яблуні, де над Єрошкою вже схилилася Горпина. Альг ішов за нами крок у крок і невдоволено сопів. Хай тільки спробує почати з’ясовувати стосунки або лізти з розпитуваннями з приводу мого волосся. Але хвала Бальгензі*** – хлопці мовчали.

– Його треба перенести до будинку, – сказала відьма. – Тільки акуратно, у хлопця хребці зламані. Відразу попереджаю – я не костоправ. Допоможу лише зняти біль. Такої сили цілителів треба в столиці шукати.

– Немає їх, – тихо сказав Альгін.

Усі повернулися до нього.

– За Зорекрилими горами вирує лихотруска та холера. Майже всі цілителі там.

– Погано... – пробурмотіла Горпина й замислилася.

– Він... жити буде? – ледь чутно запитав батько чужим і млявим голосом. Він схилився над Єрошкою, прибираючи золотаве волосся з блідого обличчя. Бідний братик не ворушився.

– Якщо на те воля богів, то так, – сказала Горпина і вдивилася в натовп. – Пане Стурс, ваш зять гончар, так?

З натовпу вийшов той самий старий, який їхав зі мною в диліжансі наприкінці юноцвіту.

– Так.

– Попросіть зятя привезти глини. Скажіть, що для хлопця Морошкіних треба. Багато глини. Готової та м’якої. Саме тієї, яку він сьогодні закінчив місити. Тиждень же місив, вірно?

Старий якщо й здивувався, то не подав виду.

– Так.

– Скажіть йому, що буду Єрошці панцир робити. Хлопцеві не можна рухатися.

– Зрозумів, Горпино, скажу.

– Покваптеся, пане Стурс. Часу дуже мало, кожна хвилина дорога.

Відьма встала, обтрусила спідницю і подивилася на хлопців.

– Добре, що прийшли. Знадобиться ваша допомога. Ти, – вона тицьнула пальцем в Альгіна, – допоможеш підійняти і перевернути Єрошку. А ти, – він показала на Германа, – допоможеш загартувати панцир.

Хлопці майже одночасно кивнули.

– Не можна в вогкості хлопця тримати. Ще застудиться. А йому це зараз – смерть. Чуєш, Прохоре? Щоб у хаті ніяких протягів не було! Щоб хату топили та пилинки з хлопчика здували. Я потім тобі все розповім, що і як треба робити.

Мати не плакала, а завивала, як поранений собака.

– Не вий, – грубо перервала її відьма. – Біду закличеш. Краще піди до хати й звільни в Лютчиній кімнаті ліжко. Та зніми всі перини. Постели рядно на дошки. Та кидай не вздовж, а поперек. Під ноги.

Мама не комизилася, похитуючись, пішла додому. Її під руки підтримували Вітка з Дорою. Лютка з-під чола роздивлялася Альга і Геру, і невдоволено кривила губи. Руку Германа я так і не відпустила. Трималася за неї, немов це був рятівний острівець серед потоків гірської річки. Слів не було, душили сльози, яким я не давала волі. Заплакана Кхибра підійшла й обійняла мене. Поруч із нею став Альгін. До воріт під’їхав віз. З нього мужики викотили візок і покотили до нас. Але не встигли під’їхати, як Горпина виставила руку, заборонивши рухатися далі.

– Федяє, ти що припер?

– Г-г-глину, – заїкаючись промимрив невисокий міцний мужичок.

– Я просила яку глину взяти? А це що у візку?! Думаєш, якщо в людей горе, то можна на ньому нажитися? А якби з твоїми доньками таке трапилося і тобі спробували втюхати не те що треба? Тоді як?!

Мужичок зблід до самих залисин. Відьма немов наскрізь його бачила.

– Горпино, йому все одно в панцирі лежати, а в мене замовлення на горщики. Я тиждень глину місив, щоб повітря вигнати...

Відьма подивилася на нього так, немов перед нею був не гончар, а горщик.

– Отже, життя дитини дешевше за горщик?! – і без того темні очі відьми потемніли ще більше. – Не привезеш потрібну глину, будуть тобі горщики, – процідила вона, і пальці заворушилися, сплітаючи візерунок.