Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

та шумної вібрації моторів транспорту мене раптом викинуло в абсолютний простір і тишу. Поки я падав, крізь пінопластову підкладку в шоломі костюма не відчувався навіть рух повітря. Грав-тримач спрацював, щойно я звільнився з труби, і загальмував падіння раніше, ніж воно розпочалося по-справжньому. Я відчув, як мене несе вгору його поле, що рухалося, наче м’ячик, який підскакує на стовпі води з фонтана. Кружляючи, я дивився, як на тлі масивної «Голови у хмарах» зіщулюються навігаційні вогні транспорта.

Дирижабль висів наді мною та переді мною загрозливою грозовою хмарою. З вигнутого корпусу та надбудови з помостами внизу мені мерехтіли вогники. За звичайних обставин це викликало б у мене моторошне відчуття, ніби я перетворився на нерухому мішень, але бетатанатин заспокоїв усі емоції чистим потоком деталей даних. У стелс-костюмі я був чорний, як небо довкола, і практично невидимий для радарів. Грав-поле, яке я створював, теоретично могло й відображатися на якомусь сканері, але серед величезних деформацій, створюваних стабілізаторами дирижабля, мене треба було шукати, і шукати досить наполегливо. Усе це я знав з абсолютною впевненістю, що не залишала місця для сумнівів, страхів чи інших емоційних перешкод. Я був під дією «старого з косою».

Я перевів імпелери на обережний рух уперед і підплив до величезної вигнутої стіни корпусу. Всередині шолома пробудилися на поверхні лицьового щитка графічні моделі, і я побачив окреслені червоним точки входження, що їх знайшла для мене Айрін Елліотт. Серед них виділялося незакрите дуло виведеної з експлуатації пробної турелі, що пульсувало біля напису дрібними зеленими літерами: «Перспектива-1». Я невпинно летів угору, назустріч йому.

Дуло турелі було завширшки близько метра і трохи пошкоджене по краях, де було відтято систему відбору проб з атмосфери. Я викинув ноги поперед себе (у гравітаційному полі це було неабияким досягненням) і звісився з краю люка, а тоді зосередився на тому, щоби пролізти всередину до пояса. Відтак я перекрутився, виставивши голову вперед, аби звільнити грав-тримач, і зумів прослизнути крізь проміжок і опуститися на дно турелі, а тоді вимкнув грав-тримач.

Усередині ледве вистачало місця на те, щоб один технік, лежачи на спині, перевірив гніздо з обладнанням. У віддаленій частині турелі був старовинний атмосферний шлюз із колесом тиску, як і обіцяли креслення, заради яких занурювалася Айрін Елліотт. Покрутившись туди-сюди, я врешті-решт обіруч узявся за колесо, усвідомлюючи, що і костюм, і тримач чіпляються за вузький отвір люка і що всі зусилля, яких я досі докладав, майже повністю вичерпали основний запас моїх тілесних сил. Я глибоко вдихнув, аби підживити свої коматозні м’язи, зачекав, коли моє сповільнене серце прокачає кисень по тілу, і наліг на колесо. Воно, всупереч моїм очікуванням, повернулося досить легко, і люк атмосферного шлюзу випав назовні. За люком була простора темрява.

Я трохи полежав нерухомо, набираючись м’язової сили. До коктейлю з двох ін’єкцій «старого з косою» треба було звикнути. На Шарїї ми не потребували концентрації, вищої за двадцять відсотків. Температури навколишнього середовища в Зігічче були досить високі, а давачі інфрачервоного випромінювання в танках-павуках були примітивні. Тут тіло з температурою, рівною кімнатній температурі на Шарії, розбудило б усю сигналізацію на корпусі. Без обережного підживлення киснем моє тіло мало швидко вичерпати свої запаси енергії на клітинному рівні, а далі я б задихався на підлозі, як насаджений на остень пляшкоспин. Я лежав нерухомо, глибоко й повільно дихаючи.

Пару хвилин по тому я знову крутнувся й відстебнув грав-тримач, а тоді обережно прослизнув у люк і наштовхнувся долонями на сітчасту сталеву доріжку. Поволі висунув решту тіла з люка, почуваючись метеликом, що виходить із лялечки. Перевіривши темну доріжку в обох напрямках, я зіп’явся на ноги та зняв шолом і рукавички стелс-костюма. Якщо плани кіля, добуті Айрін Елліотт під час занурення на аероверф Тампи, досі точні, то доріжка веде поміж величезних гелієвих камер до кормової каюти керування плавучістю судна, а там я зможу видертися технічною драбиною просто на головну палубу обслуговування. Згідно з тим, що ми виснували з допиту Міллера, Кавахарині покої були розташовані на два рівні нижче з лівого боку. Їй належали два величезні вікна в корпусі.

Пригадавши креслення, я витягнув осколковий пістолет і попрямував до корми.

Менш ніж за п’ятнадцять хвилин я дістався каюти керування, нікого не зустрівши по дорозі. Сама каюта керування, схоже, була автоматизована, і я запідозрив, що зараз практично ніхто не став би ходити під величезні навіси у верхній частині корпусу дирижабля. Я знайшов технічну драбину та обережно поліз із неї донизу, поки тепле сяйво, що лилося вгору й потрапляло мені на обличчя, не підказало, що я майже дістався палуби обслуговування. Я зупинився і прислухався, чи не почую якісь голоси; напруживши до краю слух і всі чуття аж на хвилину, я подолав останні чотири метри донизу та зіскочив на підлогу добре освітленого, застеленого килимом проходу. Людей у ньому не було в жодному напрямку.

Я звірився зі своїм внутрішнім годинником і сховав осколковий пістолет. До кінця завдання ще був час. Наразі Ортеґа з Кавахарою вже мають розмовляти. Я швидко роззирнувся, оглядаючи декор, і здогадався, що палуба обслуговування зараз виконує не ту функцію, для якої призначалася колись. Прохід було розкішно оздоблено червоним із золотом; раз на кілька метрів у ньому траплялись екзотичні рослини та лампи у вигляді тіл, що злягалися. Килим під ногами був глибокий; на ньому були виткані вкрай деталізовані зображення розкутих сексуальних утіх. Чоловіки, жінки та хтось середній між ними в різних варіантах обвивалися одне довкола одного вздовж коридору безперервною чередою заткнутих отворів і розкинутих кінцівок. Стіни були обвішані такими самими відвертими голокадрами, що оживали, охаючи та стогнучи, коли я проходив повз них. На одному з них я, здається, впізнав темноволосу жінку з малиновими губами, що була в рекламі з вуличного передавача, жінку, що, можливо, притиснулася стегном до мого стегна в барі на іншому боці земної кулі.

З допомогою дії бетатанатину все з цього вплинуло на мене не більше, ніж марсіянські техногліфи.

Обабіч коридору приблизно що десять метрів розташовувалися оббиті плюшем подвійні двері. Щоби здогадатися, що ховається за дверима, непотрібна була багата уява. По суті, такі ж біокабінки, як у Джеррі, і з кожних дверей щомиті цілком міг вийти якийсь клієнт. Я пришвидшив крок, шукаючи суміжного коридора, який, як я знав, вів до сходів і ліфтів на інші рівні.

Я вже майже дістався туди, аж раптом розчахнулися двері за п’ять метрів переді мною. Я завмер, поклавши руку