Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

на руків’я осколкового пістолета, притиснувши плечі до стіни та вп’явшись поглядом у двері. Загуділа нейрохімія.

Переді мною з відчинених дверей повільно, наче страждаючи на артрит, вийшла тварина з сірим хутром — чи то вовченя-підліток, чи то собака. Я відійшов від стіни, не прибираючи руки з осколкового пістолета та стежачи за твариною. Вона була трохи вища, ніж людині по коліно, і ходила на чотирьох, але з будовою її задніх лап щось було страшенно не так. Вони були якісь вивернуті. Вуха в неї були відведені назад, а з її горла долинало тихе скавучання. Вона повернула голову до мене, і моя рука на мить міцніше взялася за осколковий пістолет, але тварина лише глянула на мене, і німого страждання в її очах вистачило, щоби сказати мені, що я в безпеці. Тоді вона зболено пошкутильгала коридором до кімнати трохи далі з протилежного боку й зупинилася там, наблизивши видовжену голову до дверей, наче прислухалася.

Я пішов за нею, відчуваючи, що втратив самоконтроль, наче вві сні, і теж прихилив голову до поверхні дверей. Звукоізоляція там була добра, але вона не могла дорівнятися до нейрохімії «Хумало», що працювала на повну потужність. Десь біля нижньої межі слуху в моє вухо жалючими комахами проникли звуки. Глухе ритмічне гупання та ще щось — можливо, благальні крики людини, яку майже покинули сили. Вони припинилися майже одразу після того, як я на них зосередився.

Пес біля мене тоді ж перестав скавучати й ліг на підлогу біля дверей. Коли я відійшов, він підняв на мене очі, в яких читався біль і докір. У цих очах я бачив відображення всіх жертв, що дивилися на мене за останні три десятиліття мого життя не вві сні. Тоді тварина відвернулась і мляво облизала пошкоджені задні ноги.

Менш ніж на секунду крізь холодну кірку бетатанатину щось прорвалося.

Я повернувся до дверей, з яких вийшла тварина, витягнув по дорозі осколковий пістолет і кинувся за поріг, тримаючи зброю обіруч поперед себе. Кімната за дверима виявилася просторим приміщенням у пастельних тонах з чудернацькими двовимірними картинами в рамках на стінах. Посередині стояло величезне ліжко з чотирма стовпчиками та прозорим балдахіном. На краю ліжка сидів поважний на вигляд чолов’яга сорока з лишком років, голий нижче пояса. Вище пояса він, схоже, був вбраний в офіційний вечірній одяг, який кепсько сполучався з робочими рукавицями з міцної парусини, що їх він натягнув аж по лікті. Він був зігнутий і витирався між ногами вологою білою ганчіркою.

Коли я пройшов у кімнату далі, він підняв погляд.

— Джеку? Ти вже за… — він оторопіло витріщився на пістолет у мене в руках, а тоді, коли його дуло опинилося менш ніж за півметра від його обличчя, в його голосі з’явилася різка нотка. — Слухайте, я цієї програми не замовляв.

— Це коштом закладу, — байдужо промовив я й подивився, як купка мономолекулярних осколків розриває йому обличчя. Його руки злетіли з місця в нього між ногами вгору, закриваючи рани, і він боком повалився на ліжко, вмираючи й видаючи здушені утробні стогони.

Термін виконання завдання в кутку мого поля зору палав червоним, і я позадкував з кімнати. Травмована тварина за дверима навпроти не підняла погляду, коли я опинився поблизу. Я став на коліна й ніжно поклав руку на сплутане хутро. Голова тварини піднялася, і з її горла знову долинуло скавучання. Я поклав осколковий пістолет і напружив вільну руку. Нервові піхви випустили блискучий ніж «Теббіт».

Опісля я з неспішним спокоєм, забезпеченим «старим з косою», витер клинок об хутро, повернув ніж у піхви й підібрав осколковий пістолет. Тоді тихцем перейшов до суміжного коридору. У глибині діамантового спокою від наркотика щось намагалося мене стривожити, але «старий з косою» не дозволяв мені цим перейматися.

Як і було вказано на крадених кресленнях Елліотт, перпендикулярний коридор вів до сходів, укритих килимом із зображенням такої самої оргії, як і на головному шляху. Я сторожко спустився цими сходами, навівши пістолет на відкритий простір попереду й розкинувши перед собою радарною сіткою чуття дотику. Ніде нічого не ворушилося. Кавахара, напевно, задраїла всі люки на той випадок, якщо Ортеґа та її команда, перебуваючи на дирижаблі, побачать щось недоречне.

Спустившись на два рівні, я зіскочив зі сходів і пішов плетивом коридорів, згадуючи креслення, поки не досяг впевненості в тому, що двері до покоїв Кавахари розташовуються за рогом. Притулившись спиною до стіни, я підібрався до рогу й зачекав, затамувавши дихання. Чуття підказало, що біля дверей за рогом хтось є, можливо, хтось не один, і я відчув ледь помітний запах цигаркового диму. Я впав на коліна, перевірив усе довкола, а тоді припав обличчям до підлоги. Торкаючись щокою пишного килима, я висунув голову за ріг.

Біля дверей стояли чоловік і жінка, одягнені у схожі зелені комбінезони. Жінка курила. Хоча в кожного з них у кобурі за поясом були станери, вони більше скидалися на техперсонал, аніж на охоронців. Я трохи розслабився й сів, аби ще трохи зачекати. На краю мого поля зору пульсували, як надміру напружена вена, хвилини часу, витраченого на завдання.

Я почув, як відчиняються двері, аж за чверть години. Працюючи на повну потужність, нейрохімія вловила шурхіт одягу працівників, коли ті відійшли, пропускаючи того, хто виходив. Я почув голоси — голос Ортеґи, беземоційний від удаваної офіційної байдужості, а тоді Кавахарин, змінений, як у людроїда в «Ларкіні і Ґріні». Від ненависті мене захищав бетатанатин, і моя реакція на цей голос була притлумленою й малопомітною, як спалах і тріск пострілів здалеку.

— …що я не можу допомогти більше, лейтенантко. Якщо те, що ви кажете про клініку Вея, є правдою, то його психічна рівновага, звісно, погіршилася відтоді, як він працював на мене. Я відчуваю певну відповідальність. Ну, тобто я б ніколи не порекомендувала його Лоренсові Банкрофту, якби підозрювала, що це станеться.

— Як я вже казала, це — припущення, — сказала Ортеґа дещо різкішим тоном. — І я була би вдячна, якби ці відомості не розійшлися далі. Поки ми не знаємо, куди пішов Ковач і чому…

— Безумовно. Я, безумовно, розумію, яке дражливе це питання. Ви на борту «Голови у хмарах», лейтенантко. Ми славимося конфіденційністю.

— Так, — Ортеґа дозволила собі нотку огиди в голосі. — Я про це чула.

— Що ж, тоді можете не сумніватися, що про це не говоритимуть. А тепер прошу мене вибачити, лейтенантко. Сержанте. Я маю попрацювати над певними адміністративними питаннями. Тіа та Макс проведуть вас назад на польотну