Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

47. Все таємне стає явним

До фіналу «Війни магів» залишався лише тиждень, а Влад все ще був на шоу. Втім, як і я. Ми перетиналися все рідше. На випробування нас привозили окремо, тож ми майже не бачилися. Михайло розраджував мене від самотності та не давав занепасти духом. Щоб підбадьорити нас, нам дозволили зателефонувати рідним, з якими ми не бачилися і не спілкувалися вже понад місяць, адже смартфони та ноутбуки на шоу були заборонені, як і будь-які контакти із зовнішнім світом.

Міша дзвонив доньці. Я бачила, як він ледве стримує сльозу, почувши її голос. Він так зворушливо і ніжно розмовляв з нею, розпитував, як справи, чи не надто допізна вона гуляє і з ким проводить час. Люблячий і ніжний батько виявився ще й досить суворим. Я впіймала себе на думці, що заздрю ​​йому. Я також хочу такі стосунки з дочкою. Щоб ми були з нею також близькі, могли сказати одна одній все-все-все і підтримували б у скрутний час, разом раділи й сумували.

Коли черга дійшла до мене, я, безперечно, набрала Льошу. Він не відразу взяв трубку і навіть не зрозумів спершу, хто дзвонить.

– Славко, невже це ти?! Як ти там? Ще довго до фіналу? Я тут цілу групу підтримки зібрав, вже голосів сто буде за тебе!

Я засміялася. Льоша говорив цілком серйозно, ні на хвилину не сумніваючись, що я потраплю у фінал.

– У мене все добре! Нас залишилося четверо, сподіваюся, скоро ти побачиш Влада, – підступним голосом сказала я, усім серцем бажаючи, щоб мої слова виявилися пророчими.

Мені, звичайно, дуже хочеться побачити тебе замість нього, але ти не поспішай! Тримайся до кінця!

Буду ... – відповіла я, не перестаючи посміхатися. Увесь час, що я була на проєкті, я думала про Олексія та його слова. І чим довше ми перебували в розлуці, тим більше я розуміла, що мені його не вистачає. – Я скучила…

– І я... – сказав він, понизивши тон. Його голос став ніжнішим. Нотки підбадьорювання і радості змінилися легким романтичним смутком. – Думаю про тебе щодня…

Я згадала наш прощальний поцілунок і до щік вмить підступив рум'янець. Я впіймала на собі погляд Михайла. Він збентежено відвернувся і явно відчував себе ніяково, ніби став свідком чогось дуже інтимного. Це ще більше увігнало мене в фарбу. Потрібно було завершувати розмову, бо я зовсім розклеюся.

Залишилося два тижні максимум. Потерпи.

 

– Чекаю на тебе вдома, Славо... - сказав він на прощання. На душі раптом стало так тепло та затишно. Він сказав, що чекає «вдома». Як же це приємно, коли на тебе чекають. І він правий. Кажуть, твоя оселя там, куди хочеться повертатися. І не важливо, що це: квартира, особняк чи феєрійські хороми. Важливо, хто чекає на тебе всередині...

 

Наступного дня наша четвірка мала пройти останні випробування, за результатами яких стане відомо, хто потрапить у фінал. Після цього ми всі роз'їдемося по домівках і, коли шоу покажуть в ефірі, знову зберемося на знімальному майданчику, щоб дізнатися про результати голосування глядачів. Але до цього моменту мине ще близько місяця, адже на екрани вийшли лише перші випуски.

Перед випробуванням Альбіна зібрала нас усіх у конференц-залі готелю на невелику пресконференцію, яка у записі мала вийти на БТБ після трансляції передостаннього епізоду шоу. Мишко нервував, я теж. Аделаїда та Влад виглядали досить спокійними.

Ми відповідали на каверзні запитання журналістів, просто спілкувалися та жартували.

Владиславе, кого ви бачите у фіналі?

– Бачу двох чоловіків. І жінку. З чорним волоссям, – відповів він журналістці, як завжди стежачи за тембром і плавністю голосу. Він, звичайно ж, не упустив можливості вколоти мене.

– Ярослава, а ви? Чи згодні з думкою Владислава? – звернулася до мене журналістка.

– Я можу сказати, кого я там не бачу. Чоловіка з чорною душею та прізвищем, – іронічно відповіла я, помітивши краєм ока реакцію Влада. Він був готовий закипіти від злості, що переповнювала його.

Після пресконференції нас усіх запросили на випробування. Я помітила, як та сама дівчина, яку Влад запрошував до себе в номер, щось непомітно засунула до кишені його піджака. Вони швидко переглянулися, і Влад кудись зник.

"Фу, як вульгарно"! - подумала я, вирішивши, що це якась особиста записка.

Першим на випробування пішов Михайло. Я щиро побажала йому удачі, знаючи, що після випробування його одразу ж відправлять до готелю, і ми побачимося вже лише на зйомці вигону.

Його не було хвилин двадцять. Наступною пішла Аделаїда.

Ранковий розклад підказав мені, що фінальне завдання буде пов'язане з пошуком людини. Мене здивувало, що все так просто, але я радіти не поспішала.

Влад повернувся до кімнати очікування, і ми залишилися наодинці вперше за довгий час.

– Я перерахував твою частину за квартиру тобі на картку. Тож після шоу вештатись по торгівцях-крамниках не доведеться, – глухо сказав він, натякнувши на те, що знає про Льошу і що я живу в нього.

Мені стало гидко від одного виду його всміхненої фізіономії.

 Дякую, що на картку. А то брати гроші в тебе з рук так само гидко, як і перебувати з тобою в одній кімнаті, – з огидою кинула я і відвернулася. Влад сердито зафиркав і нервово зняв з себе піджак.

На щастя, мені не довелося терпіти його компанію довго, тому що прийшла його черга йти на випробування. Він одягнув чорну мантію поверх сорочки та пішов, а я помітила, що з кишені залишеного ним піджака щось випало. Це був зім'ятий аркуш паперу. Я посунула його носком туфельки, думала викинути в урну, але цікавість підмивала розгорнути листок. Я не втрималася і пішла за інстинктом. То була записка. Я згадала дівчину-редакторку, яка засунула Владу щось у кишеню.

«Орієнтир – білий сарай зі зруйнованим дахом. Об'єкт – руда дівчинка 10 років малює. Від знімального фургона прямо 100 кроків, ліворуч 200 кроків», - значилося всередині.

Я прочитала та обомліла. «Це ж підказка! Дідька лисого! Владу зливають інфу! - здогадалася я. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍