Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Коли від Левка до найманця залишалося п’ятнадцять метрів, з-за піраміди вискочив перуанець. Левко та Семен спинилися водночас: росіянин на десять кроків позаду. Хлопці з очима на півобличчя витріщалися на вартового, що стискав у правій руці автомат — ствол униз, палець на гашетці. А вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, й у Сьоминій голові проскочила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він разом із Левком зауважив, як тілом охоронця прокочуються судоми, а з-під широких штанин вихлюпується рідке лайно. Бідолаха стримів стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичилося впродовж тижня, потому розреготався, задер руку та відкрив вогонь, розмахуючи Калашниковим в усі боки. Кулі засвистіли над терасою.

Сьома метнувся під захист «Colibri», Левко впав долілиць там, де зупинився, Ґрем і Сатомі пірнули за будинок Джейсона.

Перуанець строчив, доки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, смикаючи спусковий гачок, після чого відрубився. Гепнувся обличчям у траву й затих.

Левко не рухався. Сьома зірвався на ноги та підстрибом помчав до товариша.

— Лео, ти поранений? Твою мать, ти живий?!

Росіянин упав на коліно біля нерухомого приятеля, незграбно виставивши загіпсовану ногу вбік. Обдивився Левкову спину, потім траву навколо, та крові не побачив. І тільки тоді зауважив, що кулаки українця судомно стискаються та розтискаються.

— Тебе поранено?

Хлопець лежав, уткнувшись носом у холодну траву, із безсилою злістю загрібаючи пригорщами землю. Цілий і неушкоджений.

Семен відсунувся, сів на траву.

Трохи згодом Левко піднявся й, не кинувши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем і Сатомі, поплівся геть.

CXLIII

19 серпня 2012, 16:22 (UTC -5)

Паїтіті

Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітюча безмовність. Зникло галасливе нашарування, породжене неспинним заклопотаним снуванням людисьок — учених, індіанців, охоронців. Їхні тіла валялися на поверхні без ознак життя, немов трупи на полі бою. Надра Твердині наповнилися чудернацькими звуками, що раніше затиралися гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні стогони, вентиляційними каналами гуляло дзижчання, схоже на звучання камертона, камені порипували, наче перемовляючись. Звуки були ледь чутними, та пролежавши в «норі» більше ніж годину, Левко почав добре їх розрізняти. Його слух загострився так, що він почув Семена, щойно той уступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався біля входу в «нору». Синя лампочка на браслеті блимала, ніби флуоресцентне око глибоководної рибини.

— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене). Галерея підхопила запитання та покотила підземеллям, відбиваючи від стін, як гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив від несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Здавалося, що відсутність людей пробудила зі сну привидів Паїтіті.

Левко не відповів.

Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви й він розгледів українця. Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, й роздивлявся стелю. Сьома зайшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.

Вони німували хвилин п’ять. Левко не ворушився.

— Як ти? — запитав Сьома.

Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, який нагадував стогін.

— Сатомі не зачепило? — відповів запитанням на запитання.

— З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок, — хотів додати, що Ґрем теж у нормі, та не відважився. І знову вмовк.

Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і мовив, не повертаючи голови:

— Ти ж не просто так прийшов.

— Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.

— Ну то кажи.

Сьома прокашлявся.

— Добре. Хай як неприємно тобі це чути, проте життя триває. Наш план… хех…

— Ми обісралися, чувак.

— Так.

— Ми обісралися через сраного янкі.

— Так, Лео, погоджуюсь із тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі залишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що… ем… робити з Ґремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без дурні. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти забув про особисті образи та зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.

— До чого ти хилиш? Викладай давай. Ненавиджу твої слиняві прелюдії!

— Добре, не гарячкуй. У нас на порядку денному два питання. Перше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу четвертого рівня?

— Він живий, — чи то спитав, чи то ствердив Левко.

— А чого б йому помирати?

І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з порожніми руками. Біля милиці, прикладом на кам’яній підлозі, а стволом на матраці, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з непритомних вартових.

— Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо просиділи в потемках, щоби розрізняти жести й міміку).

Тепер підійшла черга Сьоми скрушно зітхати.

— Ага.

Замість того щоб запитати, для чого, Левко видав інше запитання.

— Ти не боїшся, що я…

Семен перебив його.

— У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обойму вийняти не зможу. Тільки ти… — і хлопець недоговорив.

— А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?

Росіянин мовчки похитав головою.

— Чого ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чудово розумів, чого від нього треба Семенові, та вимагав, щоби товариш озвучив проблему.

Сьома застромив руки в кучму відрослого волосся, під яким майже повністю сховалися вуха, й, пирхаючи чи то від безсилої злості, чи то від відчаю, скуйовдив його.

— Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабко пам’ятатиме події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось помітив нашу неадекватну поведінку та згадає про це, то ймовірно, що спогади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина… що заспав у гамаку… — Семен заговорив, збиваючись, через кожні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії… він знає, що на нього напали… і також знає, хто напав.

— Ти хочеш, щоб я вбив людину?

Росіянин закусив губу, замислився. Так, наче таке просте запитання могло мати складну відповідь.

— Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лише кажу, що вартовий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перуанця витягнуть, і він усе розповість. Якщо ми хочемо зберегти шанс — шанс утекти іншим разом, іншим шляхом, — із тим охоронцем треба щось вирішувати.

Левко дивився на товариша. Він бачив його розгублені очі, проте пітьма приховувала неприродно червоний колір обличчя. Сьома хвилювався. І зовсім не через те, до чого схиляв Левка. Росіянин розумів, що це лише перше невідкладне питання. Найлегше. І однозначно найбезпечніше.

Українець підвівся, беручи до рук АКМ.

— Гаразд. Я зроблю це. Ходімо.

— Пішли.

Пліч-о-пліч хлопці вийшли на терасу, гидливо відвернувшись від