Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

— І яка ж відповідь?

— Хтозна.

Біллі притих, коли вони наблизились до невеличкого цвинтаря поблизу школи для розумово відсталих «Маяк»[64].

— Я приходжу сюди, коли хочу розібратись у своїх думках. Це найсумніше місце, яке я будь-коли бачив.

Письменник подивився на невеликі надгробки. Серед них було чимало таких, що попадали й заросли бур’яном.

— Цікаво, чому на них тільки числа?

— Коли в людини, що потрапляє до цього шпиталю, немає ні сім’ї, ні друзів, — пояснив Біллі, — і нікому в усьому білому світі до неї немає діла, то після смерті всі записи про неї знищуються. Щоправда, зберігається список того, хто й де похований. Це на той випадок, якщо все ж раптом вигулькнуть якісь родичі. Майже всіх, хто тут лежить, скосила лихоманка в… дай Бог пам’яті… здається, в тисяча дев’ятсот п’ятдесятому. Але он там є надгробки, що датуються тисяча дев’ятсот дев’ятим роком, і навіть іще давніші.

Біллі поволі походжав поміж могил.

— Коли я тут буваю, то сиджу на он тому горбку, біля сосен. Тут можна побути наодинці з собою. У цього цвинтаря дуже гнітюча історія, проте тут відчувається спокій. Бачите, як оте сухе дерево схилилось над могилами? В цьому є якась особлива краса й гідність.

Письменник кивнув, не бажаючи переривати Біллі.

— За задумом цей цвинтар повинен був мати форму кола. Бачите, могили спершу розташовувались по спіралі. А тоді спалахнула лихоманка, місця забракло, і мерців почали класти рядами.

— Тут іще когось ховають?

— Пацієнтів, у яких немає сім’ї. Це так сумно. Вам би сподобалось приїхати сюди в пошуках давно загубленого родича й побачити, що він якийсь там номер сорок один? А багато надгробків узагалі звалені купою отам, на пагорбі. Аж жаль бере. Ніякої поваги до мертвих. Ті могильні плити, що мають пристойний вигляд, ставила не держава. Їх встановили люди, котрі дізнались, що тут поховані їхні рідні. Тому-то на тих надгробках є імена. Люди полюбляють досліджувати свої родоводи — всім хочеться знати, де їхнє коріння. І коли вони з’ясовують, що їхніх предків прикидали тут землею, тицьнувши в головах камінець із номером, це зачіпає їх за живе. «Це ж мій родич! Він заслуговує на більш шанобливе ставлення», — кажуть вони. Кров — не водиця, і байдуже, що небіжчик міг бути «чорною вівцею» в сім’ї, божевільним абощо. Сумно, що таких пристойних надгробків тут зовсім небагато. Я проводив тут чимало часу, коли ще міг…

Він на мить затнувся, а потім реготнув і договорив:

— Коли ще міг «тинятись без нагляду».

Письменник зрозумів, що юнак умисно вжив вислів із заголовку «Диспетч».

— Я радий, що ти знайшов у собі сили з цього посміятись. Сподіваюсь, ти більше не дозволятимеш тій писанині зачепити тебе за живе.

— Нізащо. Я залишив свою образу в минулому. Розумію, що попереду чекає ще багато неприємних публікацій, але вони більше не зможуть заскочити мене зненацька, тож мені буде легше з цим упоратись.

Упродовж усієї бесіди письменник відчував, що в поведінці Біллі відбуваються якісь поступові, ледве вловимі метаморфози. Хода юнака стала жвавішою, мова — рафінованішою. Та ще й ця іронічна згадка про газетне кліше.

— Дозволь дещо запитати, — звернувся до нього письменник. — Якби ти сам не сказав мені, що ти — Біллі-Р, то я, слухаючи, як ти говориш, їй-богу, вирішив би, що ти — Учитель.

Очі Біллі проясніли, і на його вустах заграла посмішка.

— То що ж ви хотіли запитати?

— Хто ти зараз?

— Я й справді Учитель.

— Ах ти ж хитрий чортяка! Любиш влаштовувати мені несподіванки!

— Так уже виходить, — знову посміхнувся хлопець. — Коли я розкутий, злиття відбувається саме собою. Певно, для цього потрібен внутрішній спокій. У цьому місці я його знайшов. Я отримав шанс знову тут побувати, поспілкуватися з вами, згадати минуле.

— Навіщо було чекати, поки я запитаю, хто ти? Чому ти одразу не сказав: «До речі, це я, Учитель»?

Юнак знизав плечима.

— Я ж не зустрівся з вами заново. Ви вже якийсь час розмовляли з Біллі-Р. Потім до бесіди зненацька долучився Артур, а за ним і Рейджен. Вони хотіли щось вам сказати. І було б якось ніяково ні з того ні з сього бовкнути «О, добридень, здоровенькі були», немовби ми з вами оце тільки щойно побачились.

Вони рушили далі, й Учитель мовив:

— Артур і Рейджен дуже хочуть допомогти Біллі пояснити вам, що насправді трапилось у розпал минулих буремних часів.

— Ну ж бо, — зацікавився письменник. — Охоче послухаю.

— Денні аж ніяк не збирався стрибати з кручі. Він просто видерся нагору схилом, бо там росли більші й гарніші квіти.

Учитель закрокував уперед, показуючи письменнику шлях, яким пройшов тоді Денні, і дерево, за яке хлопчина тримався. Письменник подивився вниз. Якби Денні стрибнув, то, поза всяким сумнівом, розбився б на смерть.

— А Рейджен навіть не думав нападати на тих охоронців, — продовжив Учитель. — Розбита склянка призначалась для нього самого. Він вважав, що Біллі зрадили, і збирався вкоротити собі віку.

Юнак підняв руку, показуючи письменнику, що жестом, який усі сприйняли як погрозу, він просто наближав гострі уламки скла до своєї горлянки.

— Рейджен збирався перерізати собі горло й покінчити з усім.

— Але навіщо ти сказав лікареві Колу, що переламаєш йому кістки?

— Насправді Рейджен хотів сказати щось на зразок: «Підходьте, лікарю Кол. Ви перший побачите, як я переламаю тут кілька кісток». Я б нізащо не скривдив цього маленького чоловічка.

— Більше не розпадайся, Біллі, — промовив письменник. — Усім дуже потрібен Учитель. Не забувай, що ми з тобою маємо важливу справу: розповісти твою історію.

— Саме цього я й хочу, — кивнув Біллі. — Щоб світ знав правду.

Лікування Біллі тривало. Не припинявся й зовнішній тиск на адміністрацію шпиталю. «Контракт» Біллі з персоналом поновили ще на два тижні: юнак дотримувався правил, а йому поступово повертали різноманітні привілеї. У «Колумбус Диспетч» друкували недоброзичливі статті про Міллігана.

Стинціано та Бол реагували на ті статті все новими вимогами винести справу Міллігана на парламентські слухання. Пронюхавши, що про життя хлопця пишеться книжка, вони внесли до Конгресу білль № 557, що забороняв злочинцям (включно з тими, яких виправдали на підставі божевілля) отримувати гроші від публікації своїх біографій та історій про вчинені ними злочини. Розгляд цього біллю в Юридичному комітеті Конгресу повинен був початися за два місяці.

(4)

Настав червень. Душевний стан Біллі залишався стабільним попри безупинні нападки в пресі та їхній вплив на його побут і лікування. Юнакові знову дозволили самостійно гуляти територією шпиталю (але не