Читати книгу - "Історія Лізі"

місці? Що тут так мало людей, які сидять на кам’яних лавах. Що вони не тиснуться тут плече до плеча, як на довбаному футбольному матчі світової першості.

Кутиком ока вона помічає якийсь рух і дивиться на стежку, яка веде від пляжу до сходів. Вона бачить там гладкого пана в білих штанях і розмаяній білій сорочці, розстебнутій попереду на всі гудзики. Глибока й довга червона рана збігає згори вниз по лівій стороні його обличчя. Його волосся кольору заліза стирчить на потилиці дивно приплюснутої голови. Він швидко розглядається навколо і ступає зі стежки на пісок.

Біля неї, говорячи з великим зусиллям, Скот каже:

— Автомобільна аварія.

Серце Лізі дико стрибає у грудях, але вона втримує себе від того, щоб оглянутися або надто сильно стиснути його руки, хоч і не може запобігти легенькому конвульсивному стисканню. Докладаючи всіх зусиль, щоб її голос прозвучав рівно, вона запитує:

— А ти звідки знаєш?

Ніякої відповіді від Скота. Гладкий пан у розмаяній сорочці обдаровує ще одним поглядом мовчазну публіку, яка сидить на кам’яних лавах, потім обертається до них спиною і забрідає в озеро. Срібні ниті місячного диму підіймаються вгору навколо нього, і Лізі знову доводиться відвести погляд убік.

— Скоте, звідки ти знаєш?

Він знизує плечима. Схоже, його плечі важать тисячу фунтів — так їй принаймні здається, але він спромагається відповісти:

— Мабуть, телепатія.

— А тепер йому ліпше?

Западає тривала мовчанка. І коли вона вже думає, що він не відповість, він відповідає.

— Можливо, — каже він. — Але він глибоко… отут. — Скот доторкається до власної голови, показуючи, як думає Лізі, на якусь травму мозку. — Іноді… це заходить дуже далеко.

— І тоді вони приходять і сидять тут? Загортаються в простирадла?

Жодної відповіді від Скота. Найбільше вона боїться тепер утратити ту крихітну його частину, яку вона віднайшла. Вона не потребує, аби хтось їй сказав, як легко це може статися; вона це відчуває. Про це знає кожен нерв у її тілі.

— Скоте, я думаю, тобі вже час додому. Я думаю, саме тому ти так добре тримався протягом усього грудня. І саме тому ти взяв сюди африканку. Її важко не помітити, навіть у темряві.

Він дивиться вниз, ніби бачить її вперше, а тоді слабко всміхається. — Ти завжди… рятуєш мене, Лізі, — каже він.

— Я не знаю, про що ти…

— Нешвіл. Мені тоді було дуже кепсько. — З кожним словом він, схоже, набуває жвавості. Вона вперше дозволяє собі відчути реальну надію. — Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко — так жарко! — і ти дала мені льоду. Ти пам’ятаєш?

Вона пам’ятає ту іншу Лізу

(я тоді розлила половину тієї паскудної кока-коли)

і як Скот несподівано перестав тремтіти, коли вона поклала грудочку льоду на його закривавлений язик. Вона пам’ятає, як забарвлена в колір кока-коли вода капала з його брів. Вона пам’ятає все.

— Звісно, я пам’ятаю. А зараз ходімо звідси.

Він хитає головою, повільно, але рішуче.

— Це надто важко. Іди сама, Лізі.

— Невже ти думаєш, я піду без тебе?

Вона люто блимає очима, зрозумівши, що плаче лише тоді, коли сльози починають випікати їй очі.

— Тобі це буде неважко — зроби так, як тоді, коли ми прийшли сюди з Нью-Гемпширу. — Він говорить терпляче, але досі дуже повільно, так, наче кожне слово має велику вагу, і він умисне вдає, ніби не розуміє її. Вона майже переконана в цьому. — Лише заплющ очі… зосередься на тому місці, звідки ти прийшла… побач його… і ти повернешся в те місце.

— Без тебе? — люто повторює вона, а під ними дуже повільно, наче рухаючись під водою, якийсь чоловік у червоній фланелевій сорочці обертається й дивиться на них.

Скот каже:

— Тссс, Лізі, тут ти повинна поводитись дуже тихо.

— А як я не хочу? Зрештою, ми з тобою не в якійсь хріновій бібліотеці, Скоте!

Десь у хащах Зачарованого Лісу сміюни регочуть, ніби це найкумедніша річ, яку вони будь-коли чули, дивовижа, гідна продаватися в крамниці всякої всячини Оберна. Від озера лунає один короткий сплеск. Лізі дивиться туди й бачить, що гладкий пан… ну, що він перейшов в інше місце. Вона вирішує, що їй до лампочки, хай він навіть зникне під водою або перейде в інший вимір. Зараз їй діло лише до свого чоловіка. Він має слушність, вона завжди його рятує, її можна, певно, назвати кавалерією Сполучених Штатів.[64] І це добре, бо практична тямка ніколи не була перевагою Скота, коли вона одружилася з ним, але хіба не мала вона права сподіватися бодай на невеличку допомогу?

Його погляд знову ковзає до води. Лізі розуміє, що, коли настане ніч і місяць почне світити, наче занурена у воду лампа, вона втратить його назавжди. Це лякає її й розлючує. Вона випростовується й хапає африканку доброї матінки. Зрештою, це подарунок її родини і якщо їм судилося розлучитись, то вона забере її собі, навіть якщо це завдасть йому прикрості. Особливо, якщо це завдасть йому прикрості.

Скот дивиться на неї з виразом сонного подиву, який ще більше її розлючує.

— Гаразд, — каже вона тоном якоїсь надривної легковажності. Це тон, чужий їй і чужий цьому місцю також. Кілька людей озираються, явно стурбовані й — можливо — роздратовані. Пішли вони всі к бісу разом зі своїми кіньми, катафалками чи, може, каретами «швидкої допомоги», на яких вони сюди приїхали. — Ти хочеш залишитися тут і годуватися лотосами, чи як там кажуть? Чудово. Тоді я йду назад цією стежкою…

І вперше вона бачить сильне хвилювання на обличчі Скота. Це страх.

— Ні, Лізі! — каже він. — Шугай із бумом прямо звідси! Не йди стежкою! Уже пізно, майже ніч!

— Тссс! — каже хтось.

Гаразд. Вона буде тссс. Високо піднявши руки з жовтою африканкою, Лізі спускається по приступках цього амфітеатру. За дві лави до кінця спуску вона наважується озирнутися назад. Одна її частина переконана, що він піде за нею; адже це Скот, зрештою. Хоч би яким дивним було це місце, але ж він її чоловік, він досі — її коханий. Правда, думка про розлучення промайнула в її мозку, але, звичайно ж, вона абсурдна, це може бути реальністю для інших людей, але не для Скота та Лізі. Він не дозволить, щоб вона пішла звідси сама-одна. Та коли вона озирається через плече, він і досі сидить там у своїй білій тенісці та довгих і зелених спідніх трусах, стуливши коліна й міцно зімкнувши руки, ніби йому холодно навіть тут,