Читати книгу - "Історія Лізі"

у цьому тропічному повітрі. Він не йде за нею, і вперше Лізі дозволяє собі визнати, що він не йде за нею тому, що, мабуть, не може. Якщо так, то її вибір зводиться до двох варіантів: або залишитися тут із ним, або повернутися додому без нього.

Ні, є й третій варіант. Я можу побитися об заклад. Підкинути монету, як то кажуть. Піти на ризик. Отже, наважуйся, Скоте. Якщо ця стежка справді небезпечна, підіймай свою дохлу гепу й не допусти, щоб я нею пішла.

Вона хоче обернутися назад, коли перетинає пляж, але так зробити означало б виявити слабкість. Сміюни регочуть уже ближче, а це означає, що й інша нечисть, яка може шастати біля стежки, що нею вона повертатиметься на Щасливий Пагорб, також уже ближче. Під деревами тепер панує непроглядна темрява, і їй здається, вона вже відчуває, що якась проява неодмінно нападе на неї, перш ніж вона відійде далеко; її опановує відчуття близького кінця. Він дуже близько, моя люба, сказав їй Скот того дня в Нешвілі, коли лежав на розпеченому гудроні із закривавленими легенями і близький до смерті. А коли вона намагалася переконати його, ніби не розуміє, про що він каже, він сказав, щоб вона не ображала його інтелект.

Або свій власний.

Менше з тим. Я готова зустрітися з чим завгодно в лісі, якщо так треба і коли буде треба. Я знаю тільки те, що дівчина з родини Дебушерів Лізі нарешті потрапила в ситуацію, коли їй треба буде пручатися — і пручатися з усіх сил. У таємничу ситацію, яку, сказав Скот, неможливо визначити, тому що вона змінюється від одного джек-поту до наступного. Це ситуація абсолютної неможливості відступати, ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, ти розумієш? Але все буде гаразд.

Вона починає підійматися стежкою, яка веде до сходів, і раптом позаду

12

— Він покликав мене, — прошепотіла Лізі.

Одна з жінок, яка стояла біля самої крайки озера, тепер забрела по коліна в цю тиху воду, замріяно дивлячись на обрій. Її супутник обернувся до Лізі, несхвально зсунувши брови. Спочатку Лізі нічого не зрозуміла, потім до неї дійшло. Люди не любили тут розмовляти, щодо цього нічого тут не змінилося. Вона подумала, що в Місячному Колі мало що змінюється.

Вона кивнула головою, так, ніби насуплена жінка вимагала від неї пояснень.

— Мій чоловік покликав мене на ім’я, намагався зупинити мене. Одному Богові відомо, чого це йому коштувало, але він це зробив.

Жінка на лаві — волосся в неї було русяве, але темне біля корінців, так, ніби потребувало фарбування, — сказала:

— Помовчіть… будь ласка. Мені треба… подумати.

Лізі кивнула головою — атож, вона її розуміє, хоч вона сумнівалася, що білява жінка була спроможна думати так напружено, як їй хотілося, — і забрела у воду. Вона думала, що вода прохолодна, але насправді вона була майже гаряча. Тепло піднялося вгору по її ногах, і її статеві органи забриніли, як не бриніли дуже давно. Вона побрела далі, але не стала заходити глибше, ніж до пояса. Ступила ще з півдесятка кроків і побачила, що їй залишилося ще з десяток ярдів до тих людей, котрі забрели найглибше, й вона згадала, що в Місячному Колі добра їжа перетворювалася на погану, після того як споночіє. А що як і вода тут перетворюється на погану? А навіть якщо й не перетворюється, то чи не можуть небезпечні істоти повиходити тут зі своїх криївок, як і в лісі? Наприклад, озерні акули абощо. І якщо це справді так, то чи не забрела вона надто далеко, щоб устигнути повернутися на берег, перш ніж одна з таких прояв вирішить, що вечерю їй подано?

Тут безпечний ґрунт.

Але ж це не ґрунт, це вода, і вона відчула панічне бажання втекти назад, на берег, перш ніж якась хижа підводна істота вгородить зуби їй у ногу. Лізі приглушила свій страх. Вона пройшла сюди довгий шлях і не раз, а двічі, її грудь боліла, наче її припікали вогнем, і вона Богом присягається, що зробить те, задля чого сюди прийшла.

Вона набрала повні груди повітря, а тоді, не знаючи, чим це для неї закінчиться, повільно опустилася навколішки на піщане дно, так, щоб вода покрила їй груди — одну, яка була неушкоджена, і другу, тяжко поранену. На якусь мить її ліва грудь заболіла дужче, ніж будь-коли; їй здавалося, біль зараз зірве голову з її пліч. А тоді

13

Він знову кличе її на ім’я, гучно, і панічний страх лунає в його голосі.

— Лізі!

Її ім’я пролітає крізь сонливу тишу, що панує в цьому місці, наче стріла з вогнем на вістрі. Вона мало не озирається назад, бо в тому крикові звучить не лише паніка, а й агонія, але щось глибоко всередині неї підказує їй, що цього робити не слід. Якщо вона хоче зберегти бодай найменший шанс урятувати його, вона не повинна оглядатися назад. Вона зробила свою ставку. Вона проминає цвинтар, хрести якого блищать у світлі місяця, лише ковзнувши по ньому поглядом, і береться нагору сходами з випростаною спиною і задертою головою, досі тримаючи згорнуту африканку доброї матінки у своїх високо піднятих руках, щоб не наступити на неї, й вона переживає божевільне збудження того зразка, яке людина переживає лише тоді, коли вона поставила все, що має, будинок, автомобіль, банківський рахунок, свого собаку — на один кидок гральних костей. Над нею (і недалеко) височіє широка сіра скеля, де починається стежка, яка веде до Щасливого Пагорба. Небо заповнене дивними зірками і незнайомими сузір’ями. А десь далеко довгими завісами кольорів мерехтить північне сяйво. Лізі може ніколи не побачити його знову, але вона думає, що вже надивилась на нього досить. Вона доходить до кінця сходів і, не вагаючись, обминає скелю, й саме тоді Скот хапає її ззаду й тягне до себе. Його знайомий запах ніколи не здавався їй таким приємним. У ту ж таки мить вона усвідомлює, що якась проява біжить ліворуч від неї, біжить швидко й біжить не стежкою, яка веде до покритого квітами люпину пагорба, а десь поряд.

— Тссс, Лізі, — шепоче Скот. Його губи так близько до неї, що лоскочуть їй мочку вуха. — Задля свого життя й мого ти повинна тепер мовчати.

Це Довгий хлопець Скота. Їй не треба, щоб він їй про це сказав. Протягом років вона відчувала його присутність на задньому плані свого життя — так людина бачить кутиком ока,