Читати книгу - "Оголений нерв"

— Он як, — протяжно промовив Геннадій, — хто так вважає?

— Так пояснили бойовики, які його мертвого привезли батькам. Я була на похоронах обох, — пояснила дівчина, — їх поховали майже поруч.

Геннадій прикрив очі. Схоже, що Уля не знає, ким насправді був Змій. Що ж, нехай так і буде. До кінця своїх днів йому одному доведеться жити з тавром минулого, але Улі не потрібно все знати. Не хочеться бути в її очах вбивцею, і Яків нехай залишиться в її пам’яті лише ополченцем, а не ґвалтівником. А ось провина за смерть Льончика висить на ньому. Якби він поїхав шукати Змія мовчки й сам, трагедії б не було. Як з цим жити далі? Нема Льоні, його названого брата, доброго і щирого велетня, який ладен був прийти на допомогу вдень і вночі.

— Як мені з цим жити? — мовив уголос Геннадій.

— Ти про що?

— Про загибель Льоні, — Геннадій розповів, як друг попав на розтяжку.

— Ти ні в чому не винен, — сказала дівчина, вислухавши його схвильовану розповідь. — Ту розтяжку міг зачепити будь-хто, навіть ти. Винних потрібно шукати серед тих, хто називає себе «захисником», а за собою залишає підірваний міст, зруйнований завод, мінне поле і розтяжки на полях і в лісосмугах.

— Не знаю, як житиму далі, — зітхнув Геннадій. Хай би що говорила Уля і хай би як він гамував свою совість, та виправдання собі у випадковості подій не знаходив, відчуття провини назавжди рубцем залишиться на душі.

— Люди не помирають, — стиха промовила дівчина, — вони просто перестають бути поруч з нами. Не можна сліпо коритися долі — потрібно жити навіть тоді, коли життя показує оскал.

— Дивний збіг, — сказав Геннадій, — у слові «Лугандія» зникла перша її літера «л» — пішов з нашої країни Лугандії Льончик, остання, «я» — не стало Якова. Виходить, що вже Лугандії не існує?

— Ми залишилися, — впевнено і твердо сказала Уля. — Тобі потрібно швидше одужати. У нас попереду багато важливих справ.

Розділ 74

Понад добу Настя не змикала очей. Вона чекала в лікарні, поки сину зроблять операцію, і благала всіх святих врятувати Геннадія. Добу, поки син був у реанімації, вона провела в коридорі на стільці, і лише тоді, коли Гену перевели в палату і вона побачила його живим, дозволила собі піти додому. Настя заплатила лікарю, щоб він помістив сина в комфортну палату на двох пацієнтів, і передала зміну Уляні.

Настя помилася у ванні — гарячої води не було, пішла у свою кімнату і впала на ліжко. Не лише ноги й спина, усе тіло гуло й було важким, ніби вона розвантажувала мішки. Неймовірно хотілося спати, і Настя заснула, ледь голова торкнулася подушки. Проте сон був нетривалим. Прокинулася вона з відчуттям тривоги, одразу схопила мобільник і дізналася від Улі, що хворий опритомнів і вже розмовляє.

— Я зараз приїду, — сказала дівчині Настя, але Уля запевнила жінку, що в цьому нема ніякої потреби.

Кілька годин сну не додали Насті сил. Вона вирішила ще трохи подрімати, але сон як вітром здуло. Знову голову обсіли обтяжливі думки. Щойно вона дізналася про лихо, яке трапилося з сином, одразу сповістила Іванну і чоловіка.

— Нехай швидше одужує, завжди він кудись вляпається, не сидиться йому вдома біля мами, — сказала дівчина і додала: — Якщо будуть потрібні ліки, зателефонуєш.

— Ти навідаєш брата?

— Я нічим йому не допоможу, якщо буду там, — відповіла Іванна. — Так потрібні якісь ліки чи ні?

— Усе є, — відповіла Настя, згадавши, в яку суму вилились операція і медикаменти.

Коли Валерій у лікарняному коридорі підійшов до Насті, вона злякано огледілася навколо, чи, бува, ніхто з медперсоналу не бачить чоловіка в такому стані. Від нього тхнуло стійким перегаром, який не з’являється за день-два, обличчя неголене, пухле, волосся масне, давно не мите.

— Знову фокуси, — сказав він, дихнувши на Настю перегаром. — Ну не можете ви, Бидлота, жити без пригод.

— Геник і твій син, — нагадала Настя.

— Мій! — голосно повторив чоловік. — Він уже й забув, що у нього є батько, головне — мама, а я хто?

— Тихіше, — попросила Настя. — Ти прийшов сюди сваритися?

— Я хочу побачити свого сина!

— Його зараз оперують, — пояснила Настя.

— Тоді я маю поговорити з лікарем!

— Не треба. Краще повертайся додому, приведи себе до ладу, а завтра вранці прийдеш, — тихо сказала йому жінка.

— Ти мене й звідси женеш! А що я казав? Я нікому не потрібний: ні тобі, ні сину!

Настя взяла чоловіка під руку, вивела надвір.

— Не сором мене і Геника, — попросила вона, — йди звідси.

— Тоді дай мені на пляшку, я залишив гроші там, на дачі.

— Ти на себе в дзеркало дивився? Бачив, на кого став схожим?

— А мені байдуже!

— Бачу. Тобі навіть байдуже, що сталося із сином.

— Ти мені розповіла, я все пам’ятаю. Так даси на пляшку?

— Не думала, що ти не чоловік, а ганчірка, — сказала Настя, дала гроші, й Валерій пішов.

Більше він не приходив. Настя була біля сина в лікарні, тому не змогла потрапити на похорони Льоні та Якова. Думки про те, що її син міг бути на їхньому місці, позбавляли Настю спокою.

Іванна не прийшла до лікарні, навіть не поцікавилися, як почувається брат. Залишалася примарна надія на чоловіка, але, напевно, він знову пиячив. Настя почувалася покинутою, зрадженою і самотньою. Не стало їхньої дружньої родини, коли спільною була не лише каса з грошима, але й усі біди і радощі.

Надворі було спекотно, але стіни кімнати здавалися холодними і покинутими. Ще й гранатомет на сусідньому будинку дихав у стіну холоднечею та смертю. Не було чути ні вибухів, ні автоматних черг, і від такої тиші хотілося волати.

Настя лягла зручніше, аби чути все, що відбувається за вікном. І чим більше вслухалася вона в лунку тишу, тим більше охоплювало почуття тривоги. Навіть коли розривалися снаряди, їй було спокійніше, ніж зараз, коли все навколо напружилося в очікуванні чогось неминучого і страшного. Жінка ще раз поговорила з Улею по телефону і дізналася, що у сина все гаразд. Проте тривога її не покинула. На