Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

ні — від цього моя віра не похитнеться. Йому краще знати, що і як робити.

— Ну я ж кажу — просто дурень! — Легрі плюнув Томові просто в обличчя, копнув ногою у груди і на прощання сказав: — Я йду! Але скоро ти валятимешся переді мною навколішки, уже зовсім скоро!

Легрі програвати не вмів. Він став на прю із самим Богом. Ну не міг він пережити, що його раб кориться комусь крім нього.

Буває так, що людина от-от готова зневіритися під тягарем страждань, коли здається, що вже все, кінець і ти готовий здатися, і саме тоді відкривається якийсь таємний резерв моральних і фізичних сил. Тоді людина стає непереборною.

Так сталося і з Томом. Богохульство жорстокого, злого господаря дуже його вразили. Він і досі виживав на вірі, але сумніви були вже дуже сильними. Він мов приріс до пня, на якому сидів біля вогнища, увесь час дивився в одну точку. І ось в один момент все довкола немовби затягнулося туманом, з якого виник образ Христа із закривавленим чолом, у терновому вінку. Том із побожним жахом дивився на нього. Глибокий погляд цих безмежно добрих стражденних і від того співчутливих очей запав йому в душу і немовби пробудив її зі сну. Том простягнув до нього руки і впав на коліна, вражений тим, що Христос навідав його. Поволі видіння почало видозмінюватися: гострий терен перетворювався на золоті промені, страдницьке обличчя Господнього сина просвітлішало. Він нахилився над Томом і ревний християнин почув: «Той, хто перемагає, сяде поряд зі мною на моєму престолі, так само, як я, перемігши, сів на престолі батька мого». Вислухавши цю обіцянку Бога-Сина, Том впав у забуття.

Коли він прокинувся, вогнище вже згасло. Його одяг наскрізь змок від роси. Разом із вогнем зникли і всі його сумніви, душа Томова наповнилася величною гордістю. Тепер він більше нічого не боявся — ні голоду, ні холоду, ні приниження, ні самотності. З моменту зустрічі з Христом він більше не сподівався, що його життя зміниться на краще і що воно буде взагалі. Відтоді Том всі свої надії покладав на вічність. Він підняв очі на німі зорі — янгольські сонми, що дивилися з неба на людину, і згадав один зі своїх улюблених гімнів:

Коли нарешті закінчиться

Земне життя

Лиш Бог один зі мною буде,

Лише він і я.

Коли ріка життя зміліє —

Осиротіють береги,

А я не побоюся й мли

Земну мою муку вона розвіє.

На землю із неба

Благодать зійшла.

Навіки їй осанна,

Навіки їй хвала.

Цей гімн Том любив часто співати і раніше, коли почувався більш щасливим, але лише тепер відчув усю глибину його змісту.

Відомо багато свідчень духовно розвинених, чуттєвих людей про те, що їм являлися святі. Вони запевняють, що це не видива й не примари, а видимі, реальні образи, аж ніяк не уявні. Психологи пояснюють це тим, що сила уяви і відповідне душевне налаштування здатні підкорити собі всі п’ять людських відчуттів і породити подібні явища.

Ніхто не знає, якими шляхами приводить Господь стражденні душі до віри, як переконує їх у тому, що він є, живий і люблячий. Що їм, зневіреним і невтішним, дарує надію і мужність? Якщо бідний раб, забутий цілим світом, стверджує, що сам Ісус постав перед ним і говорив до нього, хто насмілиться заперечувати його свідчення? Адже сказано в Святому Письмі: «Я прийшов на землю зцілювати зневірені серця, проповідувати полоненим звільнення і розраджувати невтішних».

Настав світанок. Невільники Легрі вервечкою потягнулися в поле, страждаючи від холоду, голоду й страху. Та був серед них один, який ступав упевненими кроками, бо його віра у всемогутню Господню любов була надійніша за землю, по якій він ішов. А Легрі нічого не знає! Не знає, що його раб вже сильніший як за нього самого, так і за його тортури і зневагу. Що б він тепер не зробив — усе для Тома буде допомогою на його шляху до заслуженої вічності.

З того дня спокій надійно оселився в душі знедоленого невільника. Він усвідомлював, що Господь обрав його за свій храм. Це була неабияка відповідальність, і Том не смів здаватися і зневірятися. Якось самі собою відступили усі земні спокуси, Томове серце більше не тремтіло від мрій, надій чи страху. Його людська воля і гідність, розчавлені у нерівній боротьбі зі злом, тепер воскресли і піднялися до божественних висот. Чоловік вже бачив кінець свого земного життя, бо той був реальний і дуже близький. На порозі вічності він втратив чуттєвість до усіх земних реалій, і позитивних, і негативних.

Усі відчули, що Том змінився. Він знову став бадьорим, спокійним і врівноваженим. Він став байдужим до побоїв, принижень і поблажок.

Якось уранці Легрі збирався в дорогу — хотів навідатися у сусіднє місто. Він сідав на коня, а Сембо проводжав його.

— Що це таке із Томом? — запитав Легрі. — То він ходив, як тіло без душі, а тепер, дивися, ожив… Наче підмінили!

— Сам не знаю, господарю. Може, надумав утікати?

— Хай-но лишень спробує! — злісно усміхнувся Легрі. — Хотів би я на це подивитися… А ти, Сембо?

— Га-га-га! — розреготався наглядач. — Нехай, нехай спробує! Утекти все одно не зможе, зате нам яка потіха! Він же буде грузнути в болоті, продиратися крізь чагарники, захищатися від собак… Досі смішно згадувати, як тікала Моллі. Я вже думав, що собаки із неї ганчірки пороблять. Досі мічена зубами наших песиків. Ги-ги-ги!

— Вона із цими мітками і в могилу ляже! — вдоволено крекнув Легрі. — Але ти все одно ґав не лови, Сембо, бо як втече, то й твоя шкура це надовго запам’ятає.

— Не хвилюйтеся, господарю! Він тільки одною ногою за межу стане — ми його впіймаємо, а тоді… Га-га-га!

— Дивись мені, — сказав Легрі й поскакав геть.

Коли Легрі повернувся, було вже темно. Він вирішив заїхати у невільницьке селище, щоб перевірити, чи усе там гаразд.

Ніч була ясна, місячна. Навіть тіні дерев було видно на землі. У селищі було тихо і на фоні цієї тиші звучав чоловічий голос. Це було так незвично для цього місця, що Легрі зупинив коня і прислухався. Він упізнав цей голос — це Том співав:

Сльозу змахну з очей своїх,

Забуду біль і страх.

Коли по волі сил святих

Опинюся в небесах.

І пут не бояться вже руки мої,

І тіло знесе усі муки страшні,

Мій