Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

була моя перша ніч у рідному селі, а день, що прийшов їй на зміну, виявився ще страшніший.

Я не витикався з землянки, аж поки Маркусь прийшов зі школи. Мама прибігла з роботи, щоб нагодувати мене обідом, але обідати я не став. Не ліз мені шматок у горло. Мама вже знов бігла в свою бригаду, похвалилася:

— Левченко аж підплигує — хоче з тобою познайомитися.

— Підожде!

— Та й я так думаю.

Я попросив Марка, щоб провів мене до землянки Григоровичів. Сам я її не знайду, а когось питати — як ти питатимеш? Малий зиркнув на мене по-дорослому серйозними очима.

— Може, не треба?

— Треба, Маркусю, треба!

Дорогою, стрибаючи довкола мене, мов горобчик, він розказував:

— Оксана гарна, а її мати тітка Марфа ще ж гарніша! А зосталася ж сама. Дядько Григорович і їхній Василь на фронті, а Оксану погнали в Германію. А поліцаї наші було нап’ються і в один голос: «Гайда, хлопці, до Григоровички!» і до неї з гвинтовками. А вона їх і не лякається, та на ті гвинтовки з рогачем: «Геть звідси, паскуди-перепаскуди!» З самим рогачем проти гвинтовок, а ті— хвости під себе та й навтьоки…

— Ти звідки таке знаєш?

— А в селі все знають! Ти думаєш, я й досі малий? Хочеш, розкажу, як я хамут украв?

— Хомут? Чий?

— Конячий же. Тільки ж не в нашої армії, а в німецької. В сорок третьому, як відступали, напхалося в село повно німецького війська. і танки були, і машини, і коней сила-силенна. А коні всі — як паровози.

— Ти хоч бачив того паровоза?

— На малюнках. А ті німецькі коні такі самі. А збруя на них — ти б бачив!

— Та вже бачив, Марку, за війну встиг набачитись.

— Отож знаєш. Ну, в нашій хаті якісь чини стали, а в сусідів, у Бадєїв — обозні. Коні, вози, збруя. Шлеї, посторомки, супоні, попони. А вже хамути! В жовтому ремінні, обковані мідними закльопками, в китицях, у верчиках — як на циганській свайбі. Я як побачив один той хамут, так і затявся: вкраду й сховаю, завдам непоправної шкоди німецько-фашистському окупанту! Ну, як стемніло, я туди. Німці картоплю на вгороді копають, теличку від когось з наших селян привели, ріжуть, обдирають, ґелґотять, як гуси. А я вліз у той хамут—і хаміль-хаміль!

— Він же тяжкий, мабуть?

— А ти ж думав! Я як заліз у нього, так наче в церковну браму абощо. Наче воно й не на коня, а на слона. Хотів бігти — де там! Тягнути — не тягнеться. А німців же довкола, як черви! Добре, що їм ота теличка та Бадєєва картопля в голові. Ну, доцурпелив я того хамута до глинища Охтиза Кривобокого, звалив там у яму, пригріб сміттям, і додому. Жду, як же вони поїдуть без хамута. А вони попрокидалися, телички нема, всю з’їли, картоплю Бадєєву теж поїли, радянська авіація почала бомбьожку, треба втікати, а хамута нема. Воно, мабуть, аби на них так не налягали наші, то вони б, може, й людей стали розстрілювати за той хамут, а тут не до того. Позапрягали в що було і бігом за Дніпро.

— Виходить, ти герой?

— А ти ж думав?

— і де той хомут?

— Наші як увійшли в село, так зразу й украли.

— Це ж звідки в тебе такі точні дані?

— А я вдарився в глинище — нема. Тоді дивлюся: пропивають мого хамута біля вогнища.

— Точно знаєш, що твого?

— Ще б мені не знати!

— Коли ти так його заховав, як же могли знайти?

— А міношукачами! Наші ж солдати міношукачами самого Гітлера знайшли! Він заліз під землю і спалився там, а наші солдати все одно його знайшли! Це ж тобі не хамут! Ну, я побіг, бо це вже й їхня землянка. А мама, як узнає, що я тебе сюди привів, то буде мені… Бачиш, у Григоровичів груша збереглася. Вважай, на все село. Те повирубували, те погоріло, а в них он яка груша. А грушки, як влежаться, такі ж смачні…

Марко ще розхвалював грушу і грушки, та я вже не слухав брата, я рвався туди, де живе Оксана, де вона мала ждати мене і де не…

Землянка, як, мабуть, усі тут. Три скіпці вниз — сходинки до дверей. Віконечко з осколками шибок, димарик з цинкового відра — з вибитим дном, а ціле відерце, з вірьовкою, щоб діставати воду з криниці—біля дверей на нижньому скіпці.

Я стукнув у дверці щиколотками пальців, раз і вдруге стукнув, мабуть, щоб надолужити свою недостатню ґречність там, у Європі. Збагнувши всю недоречність своєї поведінки, потихеньку натиснув плечем на те, що мало зватися дверима, і посунувся разом з ним і всунувся до тісного підземного простору і мовчки закляк там, бо мені навстріч підвелася, мов написана на іконі, висока жіноча постать, і в довгастих очах глибинно схлюпнулися темні води, в яких я втонув, а тоді виринув, щоб знову втонути і вже крізь непробивні товщі вод ледь почути зітхання, стогін, скаргу:

— Ох, Миколо, Миколочку!

В напівсутіні підземелля я й не збагнув, що це не Оксана, а її мати, тітка Марфа, а вона чи впізнала мене, чи здогадалася, хто перед нею, пішла до мене, притислася всім тілом, заплакала тяжко:

— Ой, горе, горенько ж наше!

Я ще нічого не знав, не хотів вірити в найгірше, але мати завжди знає все про своїх дітей, тітка Марфа простягала й не простягала до мене рук, горнулася й не горнулася до мене, вітала мене з радістю і сахалася, мов нечистої сили.

І доки ми отак стояли в закам’янілості, за дверима зашамотіло, задзвеніло відро, щось похапливо гупнуло, тоді злякана тінь метнулася за трикутним віконечком, з’явилася й щезла, — була чи й не була? — та я вже не мав сумніву, що була насправді, я вже знав, що то за тінь, не вагався жодної миті, м’яко відсторонив од себе тітку Марфу, рвонув двері, кинувся вгору по скіпцях.

Стара розложиста груша, про яку щойно казав мені Марко і про яку я чи й слухав, велетенським шатром нависала над кількома сусідніми землянками, мовчазно чорніла серед білих снігів, спускаючи над ними могутнє поплутане віття, а під тим байдужим віттям в болісній безнадії билася тонка дівоча постать, безрадно здіймала руки до неба, так ніби хотіла злетіти, і ще безрадніше падала на землю, знов зривалася, та не для того, щоб злетіти, а тільки щоб упасти, вдаритися і, може, й не мати