Читати книгу - "Ольвія"

ними, остерігаючись, щоб на їхніх плечах скіфи не вдерлись на міст і не перейшли Істр.

Кажуть, що з того берега ще кілька днів (як вітер дув із Скіфії) доносились розпачливі крики. То, благаючи порятунку, конали під мечами степовиків покинуті піші загони. Лише небагатьом з них пощастило на бурдюках переплисти ріку.

Два дні на тім боці шуміла-стугоніла злива, змиваючи із скіфської землі сліди чужинської орди…

Рятівника свого, вірного мілетянина, Дарій не забув, хоча сам похід у Скіфію волів би з корінням вирвати з власної пам'яті. Вже в затишному шатрі на фракійському, а отже, й безпечному березі Істру, перевдягнувшись у все сухе і виспавшись чи не вперше за останні дні спокійно і всмак, Дарій проснувся вранці і відчув у жилах своїх гарячу кров. І ще відчув незбориму жагу до життя, ту жагу, яку відчувають всі, кому пощастить вирватись із смертельних пазурів.

Радіючи, що він живий і житиме, владика зненацька для самого себе подумав:

«А що було б, коли б Гістіей та пристав до скіфів і зруйнував би міст через Істр?..»

І від думки тієї у жилах його почала холонути кров.

Того ж ранку цар царів велів нагородити Гістіея за збереження мосту у Фракії, а самого мілетянина нарік своїм «мудрим і вірним другом». Такого звання-титулу – «мудрий і вірний друг царя царів» – з уст Дарія рідко хто удостоювався.

А тут – було за що. Адже подвиг мілетянина Гістіея пам'ятатимуть у Персії навіть і по смерті самого Дарія.

Минуть роки, і син його Ксеркс, ставши царем, оцінюючи вірність Гістіея та іонійців з його загону, так скаже на одній із нарад:

«Від них, від охоронців мосту через Істр, залежали загибель чи врятування всього перського війська».

«О, так, – підтвердить дядько його Артабан. – Якби тоді Гістіей та послухав скіфів, то військо Персії загинуло б… – Потемнівши на виду, додав: – Навіть і подумати страшно, що вся держава царя була тоді в руках однієї людини!..»

Геродот розповідає:

Після втечі із Скіфії Дарій, будучи в Єгипті, забаг поставити перед храмом Гефеста свою статую, і не де-небудь, а поруч із статуями Сесостріса (Рамзеса II). Але «жрець Гефеста не дозволив цього зробити, заявивши, що Дарій не здійснив таких великих подвигів, як фараон, котрий не тільки покорив всі ті народи, що й Дарій, а й до того ж ще й скіфів, яких Дарій не зміг побороти».

«І Дарій, – додає далі батько історії, – змушений був погодитись з цим».

Розділ сімнадцятий

Для чого людина у світі живе?

Ще дотлівали численні пожежі в степах, ще не встигли влягтися хмари пилу, ще скіфи виловлювали там і тут розпорошені, заблукалі перські загони, ще звозили докупи їхні обози, відбиті в боях, ще не вгамувався роз'ярений шал гарячих і стрімких сутичок, ще скіфські коні не встигли охолонути від нестримної погоні за втікаючим ворогом, ще мечі не були витерті від ворожої крові, а владика Іданфірс вже зібрав на раду мужів своїх знатних.

Примчали Скопасіс, Таксакіс, Тапур – кожний із своїми ватагами і знатними воїнами.

Вигукували:

– Владико! По той бік Істра побитою гадюкою уповзає перська орда в глиб фракійської землі!

Висока могила, далеко з неї видно!

Ге-ен могутній Арпоксай голубіє, а навсібіч і аж ген до обріїв, і ще далі й далі – земля скіфська простилається. Дотлівають на ній пожежі, останні чорні дими тануть у високості неба, і небо ясніє, і далина світліє – вільна віднині рідна земля. І вже на північ послано гінців швидкокрилих, щоб скіфський люд – жінки, діти, юнаки та діди – поверталися до своїх кочовищ – вільна земля!

Над широкою долиною вітри шумлять.

Над високою могилою вітри шумлять, біле волосся Іданфірса (а воно за шістдесят днів війни ще білішим стало) на вітрах скіфських має… На вершині могили біля владики три його найзнатніші вожді: Скопасіс, Таксакіс, Тапур. Царські слуги підносять їм золоті чаші, повні хмільного бузату. А нижче – знатні воїни і ватаги піднімають чаші за перемогу, за царя свого, за вождів, за воїнів їхніх відважних, за білого геть Іданфірса п'ють.

– Владико! По той бік Істра побитою гадюкою уповзає перська орда в глиб фракійської землі!

Іданфірс зводить до небес тремтячі висохлі руки свої, жовті, худі, маслакуваті, шкіра та кості.

– Батьку наш Папай! Ти чуєш радісні вигуки вождів моїх, що перська орда побитою гадюкою уповзає за Істром в глиб фракійської землі? Ми, опоясані акінаками, зібралися, щоб сказати тобі, батьку наш: ми розбили персів, земля наша, край наш вільний віднині. Осине гніздо Скіфії вжалило Дарія, втікає він вже за Істром, хоч і нахвалявся, йдучи на нас, що Колесо Персиди потрощить наші кості. Але перемогла ясна скіфська зброя, нагострена на чорному камінні. По скіфських степах світла та радісна яса летить – побіда, побіда, побіда!

Із золотих чаш здійснили жертовне узливання, пили хмільний бузат за Папая, за Ареса, за побіду, за ясну скіфську зброю і мужів її кмітливих, за осине гніздо Скіфії, що, заворушившись і грізно загудівши, вигнало ворога з краю свого.

Тихим старечим голосом, стомленим і вицвілим, Іданфірс гомонів із своїми вождями.

А слухала його вся Скіфія.

– За шістдесят днів походу перси втратили багатьох хоробрих воїнів із свого війська. Живу силу їхню ми підрубали глибоко під корінь. Дарію треба чимало часу витратити, щоб зализати рани і відновити свою колишню міць. Та й неславу він здобув, не швидко її спекається. Дарій раніше не знав невдач, а од нас потерпів поразку, тож слава дістанеться нам велика і поголос землею піде про нас великий. Персів було більше, а ми не злякалися і вступили з ними в двобій, вимотали їх і вигнали геть. Ми нав'язали їм свою задумку ведення війни в невигідних для них умовах – і – виграли. Ми не лише сильніші, а й кмітливіші. Скажу більше: на в'язах у нас непогані виявились голови. Хоча ми й допустилися похибок. Перший наш прорахунок: не зуміли захопити і знищити міст на Істрі. (Скопасіс засовався, засопів і зрештою опустив голову, буркнувши: «Моя вина. Повірив іонійцям, будь вони…»). Другий прорахунок, – тихо говорив далі владика і мружився до сонця, – коли перси, полишивши в таборі ослабілих воїнів та обози, кинулись тікати, ми «загубили» їх. Досі не збагну, як це могло трапитись? Доки ми їх шукали в степах, час було втрачено, і перси встигли першими дістатися до рятівного мосту. Виходить, що персів ми хоч і побідили, але