Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Богдана-Ігоря Антонича, себто на легендарну Чорну Книгу 1967 року з передмовою Дмитра Павличка. Однокурсник, з яким у мене відбувся обмін, украв Антонича в бібліотеці Львівського будинку культури працівників торгівлі, про що й досі свідчить штамп на її титульній сторінці.

Таким чином, коли в одному з пронизливо зимних покоїв урбінського Палаццо Дукале повз наш туристичний галоп майнула одна з версій того самого багряного профілю з проваленим переніссям, життя знову здалося мені сукупністю повторів і циклів. А також безліччю зв'язків і знаків, переважна більшість із яких, щоправда, нічого не означає. Майже нічого. За винятком незнищенності матерії.

ФІЛАДЕЛЬФІЯ, 1998, 2009

Філадельфію мені вперше показував Марко, що його нині вже немає серед живих. Тому Маркові мене, що називається, передав інший Марко — у цій книжці він згідно зі своїм електронним іменем маркується як marcos17. Це він минулої осені зненацька відкрив мені очі на те, що єднає ледь не всіх українців. Чи принаймні всіх українців Америки.

Відомо ж: українців легше пов'язати, ніж поєднати. У Штатах наша взаємна розсвареність підсилюється ще всілякими суто еміграційними поділами та маніями. Так що навіть і Штатам, Сполученим, нічого сполучити не вдається. Четверта, пострадянська хвиля гостро недолюблює другу і третю, прозиваючи їх баняками. Саме так друга і третя хвилі прозивали свого часу першу, від якої взагалі майже нічого, крім химерних, а часом і дурнуватих прізвищ, не лишилося. Не сумніваюся, що як тільки з'явиться п'ята хвиля, баняками відразу стануть представники четвертої. Перетинаються всі українські хвилі хіба що в неділю по церквах, але навіть моляться вони радше розрізненими групами.

Однак! Є щось таке, що єднає всіх міцніше за церкви. Що саме — як ви гадаєте?

Ми з Марком саме обігнули філадельфійську ратушу і йшли по Маркет-стріт у східному напрямку. Тобто опинилися в місці, сказати б, найцентрішому з усіх центрів — якраз відповідному для Маркових маркет-стрітівських урбаністичних осяянь. «Я довго не міг зрозуміти, — казав Марко, — чому українці за першої ж нагоди втікають за місто. Чого вони так бояться? За що не любити театри, кафе, повій, денне і нічне життя, бари, бульвари, парки, різноманіття в незнайомих обличчях?». «Поклик землі? — спитав я. — Нестримне бажання тихо обробляти власну огіркову грядочку?». «Це другорядне, — відказав Марко. — Я запитував не одного, і от що виявляється. Підставовими є два моменти. Перший: у містах незручно паркувати машину. Другий: забагато негрів. І всі чотири хвилі абсолютно єдині в цьому, всі — від першої, що з неї майже нічого, крім прізвищ, не лишилося, й до четвертої, що досі танцює під Аллу й Кіркорова, — всі не люблять жити в містах через непрості умови паркування і повсюдність негрів». «Бідні негри, — сказалося мені. — Можна подумати, що саме вони — найстрашніший історичний ворог нашого народу. Що саме вони заганяли українців Америки в корабельні трюми і вивозили штабелями в заокеанське рабство». А, може, це й не мені сказалось, а Ярці, котра так само крокувала по Маркет-стріт поруч із нами. При цьому я від імені всіх на світі негрів подумав «за чьто?».

Одинадцятьма роками раніше тим же шляхом по Маркет-стріт мене вів Марко, що його нині вже немає. День був листопадовий, але сонячний і теплий. Марко був невисокий, зате пластичний і вітальний, себто його було по-хорошому багато. Найкраще, коли місто вперше показує хтось такий. Він, хоч і з українців, дуже вмів любити Філадельфію з усіма її неграми.

Цей факт і донині не може не залишати надії. Приблизно тієї, про яку я написав у давньому-давньому вірші: «Нам ніколи не вийти з осінніх беззахисних міст».

ФЛОРЕНЦІЯ, 1992

Слід було починати з житла, тому перші півтори години зійшли на розшукування тризіркового пансіону, вказаного у факсі (colazione included)[115].

Коли пансіон було знайдено, з'ясувалося, що поруч немає де запаркуватися. У намаганні знайти хоч якесь вільне місце минуло ще півтори години.

Піший шлях берегом Арно від машини до пансіону (з багажем) забрав ще хвилин сорок.

Кімната виявилася на четвертому поверсі. Ліфт не викликався. Ключ не підходив. Треба було зійти вниз і з телефонної будки додзвонитися до господині.

Вона під'їхала за годину, разом із першими сутінками. Ключ, який вона привезла, підійшов.

У кімнаті було зовсім темно через наглухо зачинені віконниці і задушливо. Треба було все повідкривати навстіж. З вікна вдалося побачити купол Собору, вежі, дахи і пагорби. Плюс рештки заходу сонця з-над пагорбів.

Двері душової кабіни зачинялися нещільно. Вода була ледве теплою. Нагріти її не вдалося б навіть Гаррі Поттерові, а не те що тій закіптюженій вибуховій колонці.

Добра година пішла на з'ясування, чого більше — втоми чи голоду. Втома перемогла, але голод видавався небезпечнішим. Від нього можна було не прокинутися.

Жодна з тратторій не виглядала краще за інші. Спаґетті ніде не являли собою чогось несподіваного. К'янті не збиралося бути ані справді червоним, ані справді сухим.

Звіддалік Старе Місто нагадувало Львів, але добре освітлений і набагато більший. Мости в рахунок не йшли. Зате Арно могло зійти за Полтву, трохи чистішу, часів її середньовічної молодості.

Старе Місто лишалося на завтра. «Завтра» означало дві-три години перед полуднем і дві-три після.

За цей нікчемний відтинок часу слід було: перейти Понте Векйо, пробитися всередину Санта Марія дель Фйоре, піднятися на Дзвіницю, ахнути побаченому згори морю черепичних дахів, тричі задихнутися від клаустрофобії, сповзаючи тими самими сходами вниз, роззявитися («Не може бути!») перед брамою баптистерію, обійти навколо Давида (копія), невдало жартуючи з приводу його пісюна (копія так само), вистояти чергу до Уффіці виключно з тим, аби безнадійно довго шукати «Втечу в Єгипет» Корреджо і врешті почути від охоронця, що «картину реставрують», насамкінець опинитися посеред П'яцца делла Репуббліка — але не заради голубів чи футуристів, а щоб відзняти на фото велетенський напис PASZKOWSKI.

Потім ще дві години судомно видиратися на автостраду з безжально закоркованого і загазованого міста.

Якщо вдуматися, то гірше скластися й не могло. Але я волію не вдумуватися.

Тільки от чого так хочеться знову в там і тоді? І як це завжди виходить — що кожне пекло неминуче обертається раєм?

ФРАНКФУРТ-НА-МАЙНІ, 2003, 2005

У Німеччині зовсім небагато хмарочосів і всі вони, здається, у Франкфурті. Далі про них ані слова.

Для таких, як я, Франкфурт — це концентроване Професійне Місто, адже він є Buchmesse (Бух! Мессе!), щорічна виставка книжок і всесвітній ярмарок марнот. Якщо я буваю у Франкфурті, то передусім тому.