Читати книгу - "Любов у спадок"

розгубилася. Оуен десь відстав. Як у цій метушні вона знайде Річарда?

— Діку! — мало не плачучи, знову закричала вона. — Де ти?

Цієї миті на сусідній пагорб вилетіло з шестеро кінних англійців. Зважаючи на їхній вигляд, це були не останні люди в почті принца Едуарда — пурпурні туніки, накинуті на чудові обладунки, були гаптовані золотими левами, попереду скакав прапороносець із королівським штандартом. Видимо, їх хтось переслідував, тому що вони мчали, не зупиняючись, просто на неї. Еріка кинула коня вбік, звільняючи дорогу, як раптом з-за невеликого лісочка напереріз вершникам кинувся загін піхотинців. Вершники почали люто відбиватися від несподіваної атаки, а тим часом із-за пагорба вискочили їхні переслідувачі. Десяток кінних французів широким крилом розгорнувся на пагорбі, перепиняючи англійцям шлях.

Англійські лицарі розвернулись і помчали на ворогів, між ними та переслідувачами зав'язався миттєвий бій. Еріка озирнулася й із жахом побачила, що мимоволі виявилась між якимось вершником і піхотинцями. Вона помітила, як один із них припав на коліно й ретельно прицілився з арбалета у високого лицаря в багатому спорядженні, що люто відбивався від двох кіннотників, які на нього насідали. Холонучи від жаху, Еріка побачила стрілу, націлену просто йому в груди.

— Стережися! — заволала вона, кидаючи коня просто на арбалетчика.

Той скрикнув з переляку, коли побачив великого жеребця, що мчав на нього. Важкий арбалетний болт злетів у повітря та встромився в м'яку землю біля копит лицарського скакуна. Лицар різко розвернувся, відкинув останнього нападника й послав свого коня вперед. Важкий, добре навчений дестриєр боком збив двох піхотинців зі списами, тільки ноги майнули в повітрі.

Еріка й собі розвернулася та виявилася лицем до лиця з врятованим лицарем.

— Дякую, юначе! — гукнув він і на мить підняв забрало. — Ти з чийого загону?

Лицар виявився молодим, хоча довгі вуса й трохи сумне одутле обличчя робили його старшим.

— Я сам по собі, — відповіла Еріка, важко дихаючи.

— Сам? Ну, молодець… Тримай! Я вмію пам'ятати добро, — сеньйор схопив її руку й поклав у долоню масивний золотий перстень із яскравим рубіном, що палав на сонці. — Ти врятував мені життя, хлопче! Якщо залишишся живий, замість цього можеш вимагати будь-якої нагороди! Швидше! Їдьмо! — закричав він до свого почту.

Еріка з розтуленим ротом залишилася сама посеред спорожнілої галяви. З подивом глянула на несподіваний подарунок, по тому швидко запхала його за пазуху. Здається, треба їхати звідси, інакше тут з'явиться ще хтось… Дівчина не встигла навіть розвернути коня, як із-за проклятого пагорба просто на неї вискочила ще одна група кінних. Серед них було й кілька лицарів у картатих кілтах.

— Он вони! — закричав їхній проводир. — Уперед! Ми випустили його!

Вершники, не звертаючи на неї уваги, кинулися навздогін. Еріка дала шпори коневі, пригнулася до холки й поскакала геть. Один із тих вершників несподівано рвучко розвернувся й погнав свого скакуна за нею.

— Ну, тепер ти не втечеш від мене! — почула дівчина переможний вигук у себе за спиною.

Вона озирнулась і помертвіла. За нею, підганяючи чорного, як смола, жеребця, мчав Дуглас. Довге чорне волосся виривалося з-під шолома, ніби крила хижого птаха.

Еріка пригнулася ще нижче та помчала полем, на якому точився бій. Однак він уже поступово загасав. Було очевидно, що французи програли — то тут, то там горді франкські лицарі здавалися в полон, і їх в'язали задоволені солдати супротивника. Але всього цього дівчина не бачила. Вона чула тільки невблаганний кінський тупіт за спиною. Дуглас наздоганяв її.

Несподівано шлях їй перепинила висока жива огорожа. Еріка відчайдушно скрикнула та встромила шпори в боки сірого жеребця. Той дико заіржав, але було пізно. Кінь спіткнувся й упав, скидаючи її з себе. Дівчина вилетіла з сідла, перевернулась у повітрі та м'яко приземлилася на кущі, які спружинили під нею.

Якийсь час вона нічого не бачила й не чула. Поступово земля перестала шалено обертатися, й Еріка змогла розплющити очі. Перше, що вона побачила — це схилене обличчя Дугласа. Він посміхався.

Вона втислася в землю й із жахом дивилася в його холодні чорні очі, які зараз палали похмурим торжеством.

— Я знав, що мені поталанить, — вдоволено промовив він, зіскакуючи з коня. — Не очікувала, наречена? Зізнайся, ти рада мене бачити.

Він засміявся дивним сміхом, від якого Еріку пересмикнуло.

— Зблизька ти ще гидотніший, ніж я думала, — із чітко розрахованим презирством сказала вона.

Страх кудись подівся, поступився місцем холодному розрахунку. Вона ненавиділа його, ненавиділа сильніше, ніж будь-кого на землі, й ця ненависть здолала навіть страх. «Я не боятимуся тебе», — сказала дівчина сама собі, сторожко стежачи за кожним його рухом. Кутиком ока вона помітила великий кінний загін, який повільно посувався повз них полем.

Чорний лицар перестав сміятися і втупився в неї зміїним поглядом.

— Побачимо, що ти заспіваєш, коли я приручу тебе, — хрипко сказав він. — Гадаєш, мені потрібна ти? Мені потрібне твоє графство, люба. А тебе я згною у вежі.

Дуглас спокійно повернувся до свого скакуна й зняв із сідла мотузку. Видимо, він не сумнівався, що дівчина не пручатиметься. Еріка відповзла трохи назад, присунулась впритул до огорожі. Її рука нишпорила по землі в пошуках якої-небудь зброї, аж поки раптом намацала невеликий камінь…

— Я розумію свою матір, — чітко вимовила вона, з ненавистю дивлячись йому в потилицю. — Вона була розумна жінка, тому не зв'язала свою долю з таким божевільним, як ти. Вона любила батька, а не тебе!

Сер Вільям сіпнувся, повернув до