Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

То був, звичайно, жарт, один із проявів чудового почуття гумору майбутнього Папи. Якщо ж серйозно, то святий отець не розумів і не сприймав погляд, що справжній віруючий повинен замкнути себе в чотирьох стінах. «Сонце і зірки, вода і повітря, рослини і тварини — то дари, якими Господь прикрасив помешкання для людини, приготоване на Землі», — писав він.

На початку 1960-х Войтила став ініціатором листа-звернення польських єпископів до своїх німецьких колег. «Вибачаємо і просимо вибачення», — такою була головна теза цього звернення. На той час не минуло і двох десятиріч після жахів Другої світової. Багато хто в Польщі, навіть серед віруючих, не міг припустити думки, що поляки мають вибачити німцям злочини нацизму. Тим більше неприйнятною здавалася думка, що поляки можуть просити вибачення в німців. Зраділа комуністична влада організувала відкритий лист робітників заводу «Сольвей» із засудженням слів свого колишнього товариша.

«Пробачення — це сила великої любові. Пробачення — це не слабкість. Пробачення не означає відмови від правди і справедливості. Означає: вимірювати правду і справедливість у дусі Євангелія», — такою була відповідь єпископа.

У жовтні 1962 року єпископ Войтила брав участь у роботі II Ватиканського собору і вразив дуже багатьох отців церкви своєю кипучою енергією, працьовитістю та здатністю продукувати неординарні ідеї стосовно будь-яких проблем церковного життя.

Слуга слуг Божих

«Папа Римський, глава Католицької церкви, єпископ Римський, вікарій Ісуса Христа, нащадок князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, верховний правитель держави-міста Ватикан, слуга слуг Божих». Такий пишний титул Кароль Войтила отримав 16 жовтня 1978 року. Але найближче до серця він узяв саме останні слова з цього розлогого переліку — «слуга слуг Божих».

Іван Павло II (а саме таке ім’я обрав собі новий Папа) став першим римським понтифіком-неіталійцем за 455 років і взагалі першим в історії Папою-слов’янином.

Новий Папа рішуче відмовився від практично всіх зовнішніх ознак величі, традицій та двірського етикету, які формувалися протягом багатьох сторіч і робили римського понтифіка таким собі ідолом, чимось середнім між живою людиною та Богом. Він категорично відмовився користуватися папським паланкіном — критими ношами, в яких у врочистих випадках протягом сторіч носили його попередників; не дозволив провести багатогодинний урочистий процес коронації; майже ніколи не одягав папську корону — тіару; рішуче заборонив цілувати не тільки свій черевик, а й руку. Незабаром після обрання новий Папа відвідав Польський колегіум у Римі. Попри заборону, один із єпископів став перед ним на коліна і поцілував Івану Павлу II руку. У відповідь Папа… своєю чергою став на коліна перед цим єпископом і поцілував руку йому. Присутні князі церкви відреагували здивовано-обуреним шепотом. Папа обернувся до них і гостро запитав: «А що, не маю права?»

В останні роки свого життя, коли Іван Павло II довго і важко хворів, він не вимагав, щоб лікарі лікували його у Ва-тикані, як усіх його попередників, а лягав до клініки Джемеллі. Жартома називав цю клініку Ватикан-ІІІ (Ватиканом-ІІ була його літня резиденція Кастель-Гандольфо, де він наказав побудувати плавальний басейн, що, до речі, викликало нарікання, що тим «принижує свій маєстат»).

Він завжди виходив до людей після своїх щотижневих проповідей з балкона на площі Святого Петра, спілкувався з віруючими. «Одного разу в садах Ватикану можна було спостерігати, як Його Святість танцював з наркоманами, — згадує кардинал Перонек. — Звідки взялися там наркомани? Він був переконаний, що це люди з проблемами. А якщо є проблеми, то до кого ж людям іти, як не до свого духовного пастиря?»

Ще в перші роки свого понтифікату Іван Павло II отримав прізвисько Літаючого Папи. На відміну від усіх своїх попередників, які практично ніколи не залишали Рима, Іван Павло II постійно здійснював апостольські подорожі до віруючих у різних країнах. За 26 з половиною років свого понтифікату Папа здійснив 250 пастирських поїздок, зокрема 164 закордонних, відвідав 1022 міста, провів загалом за межами Рима 822 доби. І в кожній країні він звертався до вірних їхньою рідною мовою — чи казав кілька слів, а чи читав цілу проповідь мовою країни, як, наприклад, 2001 року в Україні. Він усіляко намагався наблизити християнство взагалі і католицьку церкву зокрема до людей, якомога повніше задовольняти їхні духовні потреби. Іван Павло II увійде в світову історію як великий екуменіст — робив усе можливе, щоб налагодити контакт і взаєморозуміння з іншими християнськими церквами — протестантами, православними. Він став першим Папою, який відвідав мусульманську мечеть та юдейську синагогу.

Іван Павло II ніколи не боявся визнати гріхи та помилки — і свої особисто, і своєї церкви. 12 березня 2000 року він видав спеціальну енцикліку (папське послання) «Про гріхи католицької церкви». «Католицька церква ввійшла в XXI століття з проханням вибачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього часу свого існування», — писав Папа. Іван Павло II просив «вибачити та простити» Крестові походи, інквізицію, переслідування євреїв, терпимість до рабства, поділ християнського світу. Як же відрізняється цей підхід від позицій деяких інших великих християнських церков, чиї пастирі ще й досі, здається, живуть у середньовіччі, вважаючи тільки своє віровизнання «єдино істинним» і ненавидячи всіх інших християн!

Водночас Іван Павло II залишався дуже жорстким і непоступливим, коли був упевнений у своїй правоті. Так, незважаючи на думку багатьох кардиналів, він не пішов на жодні компроміси, різко засудив і врешті таки зборов так звану «теологію визволення» — таку собі суміш християнства і марксизму, дуже популярну в багатьох країнах Латинської Америки в 70—80-х роках минулого століття, відлучив від церкви католицького священика Ернесто Карденаля, який, попри заборону Папи, став міністром у марксистському уряді нікарагуанських сандіністів. Він був і до кінця життя залишився непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, контрацепцію, неможливість висвячувати жінок на священиків, збереження целібату (заборони одружуватися для католицьких священиків), послідовно виступав проти гомосексуальних шлюбів