Читати книгу - "Риб’яча кров"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125 126 ... 135
Перейти на сторінку:

— А що вона хотіла?

— Розповідала мені, що тоді, улітку, коли це сталося з Венцою, — зиркає на мене тато, — він саме працював у них у хаті, оббивав їм веранду. Він не встиг це зробити до вечора, і Маха, її син, який уже…

— Я знаю, тато, він помер.

— Маха йому сказав, щоб він прийшов наступного дня вранці. А Венца нічого на це не відповів. Тож Маха знову своє «до завтра, Венцо». А Венца ніби-то каже: «Я цього вже не дороблю». А Маха: «Чому не доробиш?» А Венца ніби-то тільки повторював, що не доробить, і пішов геть… Стара Махова це чула. І Маха був того вечора останнім, хто бачив його живого.

Я міцно тримаюся за тата. Чи він за мене, не знаю. Навколо бігають діти, щебечуть, як ластівки.

— Чому ж нам Маха про це ніколи не говорив?

— Ну, знаєш, він же урядовець… І це тоді не личило.

Анна все ще худа, волосся коротке, пофарбоване в особливий світло-каштановий відтінок, який їй дуже личить. Ми вітаємося за руку й коротко обіймаємося при вході. Вона веде мене до вітальні, я знову через багато років у її квартирі. Тут усе вже інакше, сучасні меблі, скляний низький столик, точкове освітлення на стелі. Тільки одну річ я впізнаю — милий низький комод із дерева, із трьома малими шухлядками. Старовина від прабабусі серед цієї сучасності чудово виділяється. Єдиний спогад про стару сільську хату, якої вже давно немає. Я дивлюся вражено й мені здається, як влучно це характеризує Анну. Вона живе сучасністю, але не забула. Ніби зачарована, я не можу відвести погляд від старого комода й тільки пізніше помічаю, що, окрім Анни, на мене дивиться ще й та дівчина зі світлою косою, яка минулого разу мені відчинила і яку мені Анна тепер намагається представити. Її звуть Маґда.

Вони сидять поруч на дивані, а я навпроти в кріслі, між нами — бутерброди, закуски та кава. Анна до мене підготувалася, бо знає мене й знає, що я люблю солодке. Я хочу чути все й відразу, але Анна починає розказувати зашвидко, так, ніби за цих п’ятнадцять років із нею не сталося, власне, нічого цікавого. Називає три фірми, в яких працювала, а тепер нібито працює на якогось місцевого багатія, як вона говорить. Із Маґдою вони познайомилися п’ять років тому, вона працює масажисткою у фітнес-центрі. Вона б дуже хотіла до Південної Америки, тож я маю розказати їй про Мексику й Аргентину. Маґда вивчає іспанську, показує мені підручники. Потім перепрошує і йде, вона відійшла від масажного столу лише на годинку, щоб мене побачити, сьогодні вона працює аж до десятої.

— Вона дуже мила, — кажу я Анні.

— Тебе це здивувало? — вона запитує просто й дивиться мені в очі, від її погляду я відчуваю спокій і рівновагу.

— Знаєш що, — стенаю я плечима, — у нас у Роттердамі ніхто цим не переймається.

— Але тут у нас, у маленькому місті, не так, не забувай.

Більше вона про це не говорить, запитує про тата й Міладу, про мої подорожі.

— Я маю тебе насварити, — сміється вона. — Ти раптом зовсім перестала мені писати. Я тоді послала тобі до Лондона, мабуть, іще два листи, а коли ти за рік не повернулася, я взагалі не знала, що з тобою сталося.

— Я знаю, Анно, я погана. Але тоді в мене було багато роботи із самою собою.

— Лише через роки я дізналася від твого тата, що ти в Австралії. Я зустріла його в Будєйовіце на різдвяному ярмарку. Він тоді ще думав, що ти скоро повернешся.

Потім Анна замовкає й дивиться на мене якось інакше, і я відразу розумію, про що вона хоче поговорити. Я ще трохи вичікую, тепер уже від якоїсь хвилини нічого не зміниться, якщо вже вона не сказала мені цього за двадцять два роки.

— Я хочу розповісти тобі, що сталося тоді у вісімдесят шостому на хлумецькому роздоріжжі, — починає вона, — коли ми поверталися з Олешніка з танців, Хозе, ваш Гонза і я…

Вона говорить зв’язно, як той, у кого було достатньо часу про все подумати й сто разів переповісти це самому собі. Коли вона дістається того головного, у неї аж трохи стишується голос.

— …Хозе пив увесь вечір лимонад і був неприємним, я пам’ятаю, що зовсім не розуміла, чому він, власне, хотів їхати на ті танці, якщо йому все не подобалося і він не танцював, лише наїжачено сидів біля столу. Саме того дня я розповіла йому радісну новину, що вагітна. Гонза літав залою, скрізь були його знайомі, вони пригощали його горілкою. Пива він випив десь із три за вечір, а скільки було пригощань, я не знаю…

Я відчуваю все більшу знервованість у її голосі, вона робить довші паузи й часто дивиться кудись за мене, ніби бачить оце все десь удалині.

— …ми поїхали відразу після півночі, я вже не витримувала там із Хозе. Гонза ще не хотів, але коли він побачив нас обох, із настроєм на нулі, то вже нічого

1 ... 124 125 126 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’яча кров"