Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

йому куксу, і викинув його геть. Він трощив протези один за одним. Коли мати приходила до нього в лікарню, він ховався у вбиральні; його відіслали в божевільню і там після нападу шаленства замкнули в камеру для буйних хворих. Він посумирнішав, почав плакати й перестав говорити. Тоді заходився їсти газети. В божевільнях не вистачало місць, його не було вже де тримати, і Ціпперам запропонували забрати сина додому.

Цезар, мабуть, остаточно з’їхав з глузду. Він сидів на оббитому червоним оксамитом стільці, принесеному з салону, і їв повідомлення з фронту, які вже прочитав старий Ціппер.

Та якось він схопив газету, що її батько мав прочитати аж після обіду. Старий спробував відібрати в сина газету. Тоді Цезар оскаженів. Він схопився, впав, підвівся, потрощив палицею всі меблі, посуд і дзеркала. Викликали санітарів, Цезар почав марити і через кілька днів помер.

Протягом тієї години, коли Цезар шаленів, а пані Ціппер лежала непритомна, голова в старого Ціппера вся посивіла. Він поховав сина і раптом став старим дідом. Він знов розмовляв з дружиною, знов звертався до неї на «ти». Листи, які він посилав Арнольдові на фронт, звучали, мов тріснуті дзвони. Письмо його й далі було чітке й рівне, літери круглі й великі, а підпис оздоблений закарлючками, що нагадували довгий шлейф або метелика. Фрази, якими він починав і закінчував листи, теж були ті самі. Кожен лист починався звертанням: «Мій коханий сину!» — і кожен закінчувався словами: «А більше немає нічого важливого. З любов’ю, твій батько». Проте в його листах була вже мова й про тодішні прикрощі. З них струменіла якась невтішна, незбагненна імла, огортала їх, мов туман осінні поля. Ті листи тхнули гірше, ніж смерть. Вони були як життя живих на війні.

Старого Ціппера нагородили Хрестом Заслуги. Він попросив дозволу у вільний від служби час носити цивільний одяг. «Я бажаю тільки одного, — написав він якось Арнольдові, — ще раз побачити тебе».

Я згадував старого Ціппера з мирних часів, який разом з нами вилазив на башти, оглядав карликів, бігунів, чоловіка-лева, жінок без нижньої частини тулуба, відвідував мандрівний цирк, старого Ціппера, що за незвичайних обставин у Монте-Карло придбав свій годинник, накручував його таємничий дзвінок, випускав мишей із сірникових коробок і насипав під скатертину гумових кульок, від яких вона потім моторошно ворушилася. Я бачив, що того Ціппера, якого ми знали, вже немає. Він обернувся в когось іншого, цілком незнайомого. Чи це ще Ціппер?

Приїхавши востаннє у відпустку, я навідався до нього. Була неділя, і він одягся по-цивільному. Я зустрів його перед дверима будинку. Вуса й волосся на голові в нього були зовсім сиві. Він спирався на ціпок з головкою зі слонової кістки і був дуже згорблений. Він понижчав на півголови. Кілька разів зупинявся на сходах, як мені здалося, не тому, щоб відсапатись, а щоб подумати про щось. Він став неговіркий. Коли ми піднялися нагору, він зайшов до кухні й гукнув:

— Фанні, йди сюди!

З’явилася пані Ціппер. Я вперше дізнався, що її було звати Фанні.

Коси в неї були безбарвні, обличчя худе, а руки тверді, як завжди. Тільки тепер, коли вона всміхалась, на підборідді не було вже й сліду ямки.

В кутку біля вікна, в тій самій кімнаті, де ми так часто сиділи, коли на світі ще панував мир, а в Ціпперів точилася війна, стояв оббитий червоним оксамитом стілець із салону.

— Тут, — сказав Ціппер, — останніми тижнями завжди сидів Цезар.

Пані Ціппер повернулася до кухні.

— Коли ця війна скінчиться? — запитав Ціппер.

— Мабуть, не скоро, — відповів я. — Ми чекаємо смерті.

Я знов поїхав на війну. А вона не закінчувалась. Старі й молоді ціппери служили у війську. Мільйони ціпперів стріляли й помирали, а сотні тисяч божеволіли.

До Арнольда все приходили листи. І в них було те саме.

Арнольд також писав додому. Я щоразу передавав вітання.

Часом, коли я перевіряв вартових, в уяві моїй поставало помешкання Ціпперів, і воно мені здавалося мирною домівкою.

VIII

А проте одного дня війна скінчилася. Монархія розпалась, ми повернулися додому.

Останні півроку я не бачив Арнольда. Він захворів і після лікарні був призначений у залізничну охорону. А я, в зв’язку з різними прикрими обставинами, повернувся додому аж на початку грудня 1919 року. На той час Арнольд був уже демобілізований. Уже було вирішено, що він не закінчуватиме університету. Доводилось якнайшвидше шукати роботи.

Зима 1919 року була погана, мокра. Сніг тримався не довше як один день. Вітер шаленів по місту, наче мокрий убивця. Вулиці були темні й похмурі. Італійські офіцери мали теплі вовняні шарфи, гамаші й рипучі жовті шкіряні портфелі. Вони переможно ходили по місту, були союзниками зими і взагалі були союзниками. З Америки прибули corned beef[5], пастори з ялинками для убогих дітей і звільнені полонені. З Росії та Італії теж поверталися полонені. Багато тих, хто їх чекав, померли і звільнили їм місце. На біржі панувало пожвавлення, гроші втрачали ціну. Мільйон юнаків ходили в пошуках роботи. Серед них був і Арнольд.

Досі я бачив Арнольда тільки в затінку його батька і його домівки. Я знав Ціппера як шкільного товариша, що сидів у кутку на третій лавці, що завжди був на півголови нижчий за «клас», що відрізнявся від інших густим ластовинням, яке мені нагадувало присмажену терту булку, що інколи був старанний, а інколи ледачий, як і решта учнів, і «плавно» декламував вірші, як вимагав від нього батько. Далі Арнольд був студентом, як багато інших. Він закохався в дівчину, що писала йому листи в університет, його прізвище частенько стояло на чорній таблиці біля будки швейцара. Потім Арнольд став солдатом. І, як усі, приховав своє обличчя. А може, досі він його не мав? Я бачив, як він ріс, дорослішав, святкував дні народження.