Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

вийшло надто легко. Баас памятає, що говорив чоловік у нічній сорочці і з поголеною головою? Він говорив, що кози призначені для годування когось, хто живе на горі. А хто ще живе на горі, окрім батька змій у печері? Та людина, якщо баас пам’ятає, додала, що на горі їдять тільки при новому місяці, а сьогодні якраз день нового місяця. Отже, за день до нового місяця, тобто вчора, змія була голодна.

— Усе це так, Хансе, але як ти міг убити змію, нагодувавши її?

— Ох, баасе, люди іноді їдять речі, від яких їм буває погано; так само й змії. В одному з ящиків бааса є кілька фунтів чогось, схожого на цукор, яке, змішавши з водою, використовують для збереження шкір і черепів.

— Ти говориш про кристали миш’яку?

— Я не знаю, як це називається, баасе. Я раніше думав, що це цукор і хотів покласти його в каву…

— Господи! — вигукнув я. — Чому ж ми живі досі?

— Тому що в останню мить, баасе, я засумнівався. Я поклав трохи цього цукру в молоко і дав його собаці, що вкусив мене за ногу. Це був дуже жадібний собака. Він одразу випив молоко. Потім він завив, закрутився з піною біля пащі і здох. Після цього я вирішив краще не класти в каву цього цукру. Потім Бена мені сказав, що це смертельна отрута. Тоді мені спало на думку примусити змію проковтнути цю отруту, тоді вона, напевно, здохне. Я вкрав ключі, як робив це часто, бо баас кидає їх де завгодно, і навмисно залишив відкритим ящик із віскі, щоб баас подумав, що я напився. Я взяв півфунта отруйного цукру, що вбив собаку, розчинив його у воді разом зі справжнім цукром і вилив суміш у пляшку. Ще півтора фунта я розклав у дванадцять маленьких паперових мішечків і заховав усе це в кишені. Потім я пішов на гору в те місце, де паслися кози. Їх ніхто не стеріг. Я пішов у крааль, вибрав молоде козеня, зв’язав йому ноги і облив його сумішшю з пляшки. Потім прив’язав у різних місцях на його тілі всі дванадцять мішечків з отруйним цукром. Після цього я розв’язав козеня і підвів його до входу в печеру. Я не знав, як примусити його ввійти до неї, а йти разом із ним мені не хотілося. Але він сам побіг у печеру, неначе його тягла туди якась сила. Перед тим, як увійти до неї, він обернувся і подивився на мене. При світлі зірок я бачив, що його очі були сповнені жаху.

Скоро я почув шипіння, неначе разом кипіло чотири великих казани; козеня замекало. Потім почулася метушня, тріск кісток і звуки всмоктування, як від насоса, що не може підняти воду. Після цього все затихло. Я відійшов від входу в печеру, сів осторонь і чекав, що буде далі. Приблизно за годину з печери почувся шум, неначе в її стіни били мішком із половою.

“Еге, — подумав я, — у того, хто зжер Бену, заболів живіт”. Отруйний цукор почав танути в шлунку змії, і вона так шуміла, наче в печері під звуки шиплячої музики ціла компанія дівчат танцювала танець війни. Раптом батько змій почав виповзати з печери.

Коли я побачив його при світлі зірок, у мене волосся дибки піднялося на голові. Мабуть, у всьому світі немає такої змії! Змії, які живуть у землях зулусів і їдять кіз, — маленькі діти порівняно з цією змією. Ярд за ярдом вона виповзала з печери, потім стала на хвіст, підняла голову на висоту дерева і, нарешті, швидше коня кинулася вниз із гори. Я благав Бога, щоб вона не помітила мене… За півгодини вона повернулася. Тепер вона вже не могла стрибати, а повзла. Ніколи в житті я не бачив такої великої змії. Вона вповзла в печеру і, шиплячи, там лягла. Потім шипіння ставало слабшим і слабшим і, нарешті, зовсім затихло. Я почекав ще півгодини і після цього зважився увійти до печери з палицею в одній руці і з засвіченим ліхтарем у другій. Не встиг я пройти десяти кроків, як побачив змію, що нерухомо лежала на спині. Вона була абсолютно мертва: я прикладав палаючі воскові сірники до її хвоста, але вона не ворушилася.

Тоді я повернувся додому, гордий, що перехитрив прадіда всіх змій, який убив мого друга Бена, і що очистив шлях через печеру. Ось і вся історія, баасе. Тепер я піду мити посуд, — закінчив Ханс і, не дочекавшись, що ми скажемо, подався геть, залишивши нас ураженими його винахідливістю і сміливістю.

— Що робитимемо далі? — запитав я.

— Почекаймо настання ночі, — відповів Регнолль, — тоді я піду подивлюся на змію, вбиту благородним Хансом, і дізнаюся, що ж там є за печерою. Ви пам’ятаєте запрошення Харута?

— Ви гадаєте, Харут дотримається свого слова?

— Мабуть, так. А якщо й порушить — мені однаково. Будь-який результат краще, ніж сидіти тут.

— Згоден. Здається, Харутові тепер не вигідно вбивати нас. Тому я і, без сумніву, Ханс підемо з вами. Нам не слід розділятися. Може, разом нам пощастить.