Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

цей «мішок» Росія намагалася вже понад двадцять років, постійно педалюючи право Криму на самовизначення.

Зовсім сміховинною видається апеляція Путіна до почуття жалю: «Важко з цим не погодитися. Російська держава, що ж вона? Ну що, Росія? Опустила голову й змирилася, проковтнула цю образу. Наша країна перебувала тоді в такому важкому стані, що просто не могла реально захистити свої інтереси. Але люди не могли змиритися з кричущою історичною несправедливістю». Мовляв, у 1991 році сильні й заможні колишні республіки СРСР розбіглися, обікравши знедолену РРФСР. Так, ніби не вона мала в Союзі всіх державотворчих преференцій.

Чи не тому Путін усіляко намагався зробити вигляд, що йому нічого невідомо про підписаний і ратифікований Верховною Радою України та Державною думою Росії так званий Великий договір 1997 року, яким Росія остаточно визнала територіальні кордони України, а також узяла на себе зобов’язання стосовно делімітації та демаркації кордону. Путін використовував ідіотські, як для випускника Ленінградського юрфаку, формулювання, що Росія начебто «визнала» Крим частиною України, хоча насправді Великий договір у 1997 році не залишив жодної двозначності, чітко закріпивши статус Автономної Республіки Крим та міста Севастополь як невід’ємних частин України.

Путін про переговори з Леонідом Кучмою: «Сьогодні можна відверто говорити, я хочу з вами поділитися деталями переговорів, що проходили на початку 2000-х років. Тоді президент України Кучма попросив мене прискорити процес делімітації російсько-українського кордону. До тих пір цей процес практично не рухався. Росія начебто визнала Крим частиною України, але переговори про делімітацію кордону не проводилися. Розуміючи всі складнощі цього процесу, проте я відразу дав указівку російським відомствам активізувати цю роботу — роботу з оформлення кордону, щоби було зрозуміло всім: погоджуючись на делімітацію, ми фактично та юридично визнавали Крим українською територією, тим самим остаточно закривали це питання».

Усі ці дивні, як для юриста пасажі, наводили на думку: «Чому ж через п’ятнадцять років Путін передумав?» — «[Ми] розраховували, що Україна буде нашим добрим сусідом, що росіяни й російськомовні громадяни в Україні, особливо на її південному сході та в Криму, житимуть в умовах дружньої, демократичної, цивілізованої держави, що їхні законні інтереси будуть забезпечені відповідно до норм міжнародного права. Однак ситуація стала розвиватися по-іншому. <…> За роки „самостійності“, незалежності, влада, що називається, їх „дістала“, остогидла просто. Мінялися президенти, прем’єри, депутати Ради, але не мінялося їхнє ставлення до своєї країни й до свого народу. <…> Ті, хто стояв за останніми подіями в Україні, переслідували інші цілі: вони готували державний переворот черговий, планували захопити владу, не зупиняючись ні перед чим. У хід були пущені й терор, і вбивства, і погроми. Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти. Саме вони багато в чому визначають і сьогодні ще досі життя в Україні. <…> Легітимної виконавчої влади в Україні досі немає, розмовляти ні з ким. <…> Потрапити на прийом до деяких міністрів нинішнього уряду можна тільки з дозволу бойовиків Майдану. <…> Тим, хто чинив опір путчу, відразу почали загрожувати репресіями та каральними операціями. І першим на черзі був, звичайно, Крим, російськомовний Крим. У зв’язку з цим жителі Криму й Севастополя звернулися до Росії із закликом захистити їхні права й саме життя, не допустити того, що відбувалося, та й зараз ще відбувається й у Києві, і в Донецьку, у Харкові, у деяких інших містах України. Зрозуміло, ми не могли не відгукнутися на це прохання, не могли залишити Крим і його жителів у біді, інакше це було б просто зрадою».

Путін також розповів, нібито ще не скористався своїм правом «застосувати російську армію в Україні» та вкотре повторив мантру «нас там не було»: «Збройні сили Росії не входили до Криму, вони там уже і так були відповідно до міжнародного договору. Так, ми посилили наше угруповання, але при цьому — хочу це підкреслити, щоб усі знали й чули, — ми навіть не перевищили граничної штатної чисельності наших збройних сил у Криму, а вона передбачена в обсязі 25 тисяч осіб, у цьому просто не було необхідності».

Аналізує події Арсеній Яценюк: «Росія на початку незаконної анексії Криму умисно не порушувала жодного з пунктів про перебування Чорноморського флоту у Криму. Там була максимальна наявність угрупування, здається, 25 тисяч. І вони дійшли до 23. Це означає, що Путін усе прорахував, він знає, що таке військові злочини, тому вони не перевищили цієї граничної межі. Це неможливо було б приховати, і тоді їх би притягнули до відповідальності за скоєння військового злочину. А там, де вони захоплювали території, реально блокували, там були начебто не російські військові, а так звані „зелені чоловічки“. Тільки це не врятує Путіна від трибуналу».

Президент РФ скористався результатами закликів української влади до своїх військових не застосовувати зброю та заявив, що ніхто не стріляв, бо «не було окупації». Причому, як кожен агресор, Путін не втримався від того, щоби не повторити звинувачення на свою ж адресу: «Нам кажуть про якусь російську інтервенцію в Криму, про агресію. Дивно це чути. Щось не пригадую з історії жодного випадку, щоб інтервенція проходила без одного-єдиного пострілу й без людських жертв».

Жодне з цих тверджень Путіна не відповідало дійсності. По-перше, людські жертви на території Криму в цей момент вже були — це і 39-річний кримський татарин Решат Аметов, викрадений «самообороною» й закатований; і 36-річний етнічний росіянин український прапорщик Сергій Кокурін, уродженець Сімферополя, якого саме в цей день, 18 березня, убито двома пострілами в серце під час штурму фотограмметричного центру в/ч А3684.

Так само не відповідало дійсності твердження Путіна, що інтервенція не відбулася, бо не було жодного пострілу. Насправді такі аналогії в історії вже були. На цю небезпечну й страшну подібність вказували вже російські й міжнародні експерти — саме в такий спосіб нацисти спочатку анексували територію Австрії, а згодом Чехословаччину.

Не обійшлося в промові Путіна й без критики США, щоправда, склалося враження, що він говорив саме про сучасну Росію: «Наші західні партнери на чолі зі Сполученими Штатами Америки воліють у своїй практичній політиці керуватися не міжнародним правом, а правом сильного. Вони повірили у свою обраність і винятковість, у те, що їм дозволено вирішувати долі світу, що праві можуть бути завжди