Читати книгу - "Пастка"

175
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125 126 ... 139
Перейти на сторінку:
ласувала такими собі потапцями. Шматок італійського сиру за два су, відро білих яблук, кварта сухої квасолі, звареної у своєму соку — таких делікатесів їй тепер теж перепадало негусто. Дійшло до того, що вона годувалася недоїдками по найгірших харчівнях, де за одне су їй давали купу риб’ячих кісток мішма з рештками пригорілої смаженини. Бувало, що Жервеза опускалася ще нижче, жебрала в одного милостивого ресторатора крихти хліба зі столів і робила хлібну юшку, лишаючи її мліти на сусідській плиті якомога довше. Іноді, голод ставав геть дошкульним, вона спозаранку блукала разом із собаками, приглядаючись до куп непотребу біля дверей чорного ходу, ще до того, як на вулиці виходили сміттярі. Часом їй діставалися недоїдки багатіїв: надгнилі дині, зіпсована скумбрія, реберця, кістки яких уважно оглядала, остерігаючись черви. Атож, так низько вона впала! Бридливим людям гидко навіть уявити таке; але якби ці пестуни три дні не мали в роті ані ріски, ми б тоді побачили, чи сперечалися б вони зі своїм черевом; вони стали б рачки й хлебтали б помиї, як решта люду. О, ця погибель вбогих, ці порожні нутрощі, що волають від голоду, змушуючи нужденну людину по-звірячому клацати зубами й жерти всіляку негідь в цьому великому Парижі, такому золотастому й такому блискотливому! Подумати лишень — колись Жервеза досхочу наминала жирну гуску! Тепер вона могла тільки облизні їсти. Якось Купо поцупив був у неї два шматки хліба, які продав і пропив, і Жервеза, зморена голодом, знавісніла від цієї крадіжки, так огріла його лопатою, що мало не вбила.

Тим часом, задивившись на блідаве небо, вона задрімала неспокійним гнітючим сном. Їй снилося, що повне снігу небо розверзнулося просто на неї, — так діймав Жервезу холод. Раптом вона скочила на ноги, різко прокинувшись від нападу страшної тривоги. Боже мій! Невже вона скоро помре? Здригаючись від жаху, вона побачила, що було ще видно. Та ніч ніколи не настане, їй-богу! Як довго тягнеться час, коли в животі пусто! Її шлунок прокинувся разом з нею і почав знову її мордувати. Звалившись на стілець, похиливши голову, затиснувши руки між колін, щоб зігрітися, вона почала прикидати, що купить на вечерю за гроші, які принесе Купо: хліба, пляшку, дві порції яловичих рубців по-ліонському. Годинник із зозулею в дядька Базужа вибив третю годину. Була всього-на-всього третя. І Жервеза заплакала. Їй не стане сили дочекатися сьомої години. Вона захилиталася всім тілом, як маленька дівчинка, що хоче вгамувати пекучий біль, зігнувшись удвоє, стискаючи живіт, щоб не відчувати голоду. Ах! Родити легше, ніж голодувати! Неспроможна полегшити страждання, сповнена люті, вона підвелася й почала міряти кроками кімнату, сподіваючись приспати голод так, як заколисують дитину. Десь із пів години Жервеза товклася в чотирьох стінах порожньої кімнати. Потім враз зупинилася, витріщивши очі. А, хай йому біс! Хай кажуть, що хочуть, — ноги їм лизатиме, якщо доведеться, — але вона таки піде й позичить у Лорійо десять су.

Взимку в цій частині будинку, в закутку для голодранців, тільки й знали, що позичати по десять, по двадцять су — такі маленькі послуги робили одне одному ці вічно голодні костогризи. Однак ліпше було здохнути, ніж попросити в Лорійо, адже всі добре знали, які вони жмикрути. Вирішивши звернути до них, Жервеза виявила неабияку відвагу. Але в коридорі їй стало так лячно, що коли вона нарешті постукала у двері, то відчула раптове полегшення, відоме людині, яка наважилася подзвонити у двері до дантиста.

— Заходьте! — різким голосом крикнув ланцюжник.

Як же там було хороше! Горно палахкотіло, заливаючи вузеньку майстерню білим полум’ям. Тимчасом як пані Лорійо розжарювала моток золотого дроту, Лорійо за своїм верстатом злютовував ланки паяльною лампою і аж прів від задухи. На грубці млів капустяний суп, і над ним здіймалася така густа пара, кімната повнилася таким неймовірним запахом, що Жервезине серце аж заходилося, а в голові паморочилось.

— А, це ви! — буркнула пані Лорійо, навіть не запропонувавши їй сісти. — Що ви хотіли?

Жервеза не відповідала. Того тижня вони з Лорійо досить непогано ладнали, але прохання позичити десять су так і стало їй у горлі, коли вона помітила Боша, що сидів, розвалившись, біля грубки й правив теревені. У нього був такий вираз обличчя, ніби йому чхати на всіх на світі. Ох і скотиняка! Він сміявся, наче гола срака: рот — круглою діркою, а щоки такі надуті, що не видно було й носа; словом, справжнісінька срака!

— Що ви хотіли?

— Ви не бачили Купо? — нарешті пробелькотіла Жервеза. — Я думала, він у вас.

Ланцюжник і консьєрж криво посміхнулися. Звісно, ні, Купо вони не бачили. Де ж пак їм його бачити, якщо в них не надто щедро наливають по чарці. Жервеза насилу спромоглася знову заговорити:

— Та він пообіцяв мені, що прийде додому... Так, має принести гроші... А оскільки мені вкрай треба дещо купити...

Запанувала глибока тиша. Пані Лорійо завзято роздмухувала вогонь у горні, Лорійо схилився над шматком ланцюжка, що розтягнувся у нього між пальцями, тимчасом як Бош далі реготав, надуваючись, як місяць у повні, й округлюючи губи так, що аж хотілося запхати туди пальця й побачити, що з того вийде.

— Якби я мала принаймні десять су, — стиха прошепотіла Жервеза.

Знову стало тихо.

— Чи не могли б ви позичити мені десять су?.. О, я б віддала сьогодні ввечері.

Пані Лорійо обернулась і втупила в неї очі. Ото вже змія: так і хоче їх обкрутити. Сьогодні вона позичить у них десять су, завтра попросить двадцять, а потім їй вже спину не буде. Ні, ні, так не вийде. Хіба у вівторок, годів через сорок!

— Але, голубонько моя, — скрикнула вона, — ви ж добре знаєте, що в нас немає грошей! Дивіться, я навіть виверну свої кишені. Можете нас обшукати... Ми з великою радістю допомогли б вам, правда...

— Завжди з радістю, — буркнув Лорійо, — але як нема, то нема.

Жервеза похнюплено кивала головою. Попри це вона все ще не йшла геть, а позирала краєм ока на золото: на в’язки золота, почеплені на стіні, на золотий дріт, який жінка протягувала крізь фільєру, напружуючи всі сили своїх коротких рук, на купу золотих ланок під вузлуватими пальцями її чоловіка. І вона міркувала собі, що одного-єдиного шматочка цього бридкого закопченого металу вистачило б, щоб справити добру вечерю. Того дня, хоч у майстерні й було брудно через

1 ... 124 125 126 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пастка"