Читати книгу - "Пробуджені фурії"

панівний клас — і все стане добре, так?

— Ні, але це необхідний перший крок, — вона пожвавлювалася на очах, говорила чимдалі швидше. Західне сонце забарвило її обличчя матовим світлом. — Кожен попередній революційний рух в людській історії припускався однієї основної помилки. Вони всі бачили владу таким собі сталим механізмом, структурою. Але це не так. Це динамічна, плинна система з двома можливими тенденціями. Влада або десь накопичується, або розповсюджується по системі. У більшості суспільств вона в стані накопичення, а більшість революційних рухів насправді зацікавлені лиш у тому, щоб перемістити накопичену величину в інше місце. Справжня революція мусить розвернути напрямок потоку. А такого ніхто ніколи не робить, тому що вони всі до всирачки бояться втратити місце в бойовій рубці історичного процесу. Якщо замінити одну владу іншою, нічого не зміниться. Проблеми суспільства так не вирішаться, а просто проявляться з іншого боку. Треба налагодити нанотехнології, щоб вони могли самі розбиратися з власними проблемами. Треба побудувати структури, що дозволятимуть розподіляти владу, а не перегруповувати її. Звітність, демодинамічний доступ, системи закріплених прав, навчання з використання політичної інфраструктури…

— Ого, — я підніс руку. Більшість із цього я не раз чув ще у «Блакитних Жучках». Я не збирався сидіти на цій лекції знову, хай там яке над нами погідне небо. — Надю, таке вже намагалися робити раніше, і ти це знаєш. І наскільки я пам’ятаю з доколоніальної історії, наділений владою народ, в який ти так віриш, зразу радісінько віддавав ту владу назад до рук своїх пригноблювачів всього лиш за голопорно і дешеве пальне. Може, в цьому для нас є певний урок. Може, люди радше пускатимуть слину на плітки й свіжі знимки Жозефіни Хікарі та Рю Барток, аніж турбуватимуться про те, хто керує планетою. Ти про таке не думала? Може, так вони будуть щасливіші.

На її обличчі проскочило презирство.

— Так, може. А може період, про який ти говориш, неправильно витлумачили. Може, конституційні демократії минулого тисячоліття не були таким провалом, як намагаються змусити нас думати історики. Може, вони просто загубили їх, забрали у нас і збрехали про це нашим дітям.

Я знизав плечима.

— Може так і було. Але коли так, то вони дивовижно добре навчилися раз за разом повторювати цей трюк.

— Звісно, що навчилися, — вона мало не крикнула. — А хто ж би не навчився? Якби від виконання такого трюку залежало збереження твоїх привілеїв, твого рангу, твого до всирачки легкого й приємного життя взагалі, то хіба б ти не навчився? Хіба б ти не вчив тому ж своїх дітей, щойно вони почали б ходити й говорити?

— Але решта з нас тим часом не спромоглася навчити своїх нащадків робочому способу протидії? Та годі! Невже треба, щоб Виселення нагадувало нам про це кожні кількасот років?

Вона заплющила очі й сперлася спиною на тюк із травою. Здавалося, що вона зверталася до неба.

— Не знаю. Так, може й треба. Це нерівна боротьба. Завжди легше вбивати й знищувати, ніж будувати й просвічувати. Легше накопичувати владу, ніж розповсюджувати.

— Еге ж. А може, ти зі своїми дружбанами-квеллістами просто не хочеш побачити межі розвитку нашої соціальної біології. — Я почув, що підвищив голос. Спробував його стримати, і слова ніби проходили крізь жорна. — Саме так. Вклонися і вшануй вищу силу, падло таке, роби те, що каже чоловік із бородою або в костюмі. Як я сказав раніше, може, люди цим щасливі. Може, такі як ти і я — просто кляті подразники, якась болотяна мошва, що не дає їм спати.

— То он до чого ти прийшов, га? — вона розплющила очі до неба, а тоді скоса глянула на мене, не опускаючи голови. — Здатися, дозволити непотребу на штиб Перших родин мати все, дати решті людства сповзти в кому. Скасувати бій.

— Ні, я підозрюю, що для цього вже надто пізно, Надю, — я усвідомив, що не отримав ані краплини тієї похмурої насолоди, якої чекав. — Таких як Кої важко спинити, коли вони почали рухатися. Я бачив їх немало. А ми, на щастя чи на біду, почали рухатися. Гадаю, ти матимеш нове Виселення. Що б я не сказав чи не зробив.

Вона й далі колола мене поглядом.

— Але ти вважаєш, що це просто марно витрачений час.

Я зітхнув.

— Я думаю, що надто часто бачив, як воно йшло шкереберть на хтозна-скількох планетах, аби повірити, що ця спроба дуже від них відрізнятиметься. Ти спричиниш смерть багатьох людей заради, в найкращому випадку, локальних поступок. А в гіршому — накличеш на Світ Гарлана посланців, а повір мені, вони тобі не снилися навіть у найгірших кошмарах.

— Так, Бразил мені розповів. Ти сам був таким десантником.

— Саме так.

Ми спостерігали, як помирає сонце.

— Знаєш, — сказала вона. — Я не вдаю, ніби знаю все про те, що з тобою зробили в тому Посланському Корпусі, але я раніше не зустрічала таких людей, як ти. Ненависть до себе живить тебе, бо ти перетворюєш її на лють проти мішеней, що трапляють під руку. Але це статична модель, Ковачу. Це скульптурна алегорія розпачу.

— Та невже?

— Так. На базовому рівні ти насправді не хочеш, аби щось покращилося, бо тоді не матимеш мішеней. А коли ненависті не буде на чому сфокусуватися зовні, тобі доведеться розвернутися обличчям до того, що всередині.

Я пирхнув.

— І що ж воно таке?

— Я достеменно не знаю, але можу висунути кілька здогадів. Жорстокість від когось із батьків. Життя на вулицях. Якась втрата в ранньому дитинстві. Якась зрада. І рано чи пізно, Ковачу, тобі доведеться стати перед фактом, що ти ніколи не зможеш повернутися і якось цьому зарадити. Жити слід майбутнім.

— Точно, — беземоційно сказав я. — І, поза всяким сумнівом, слугуючи славній революції квеллізму.

Вона знизала плечима.

— Це мусить бути твій вибір.

— Я вже зробив свій вибір.

— Але ти все одно прийшов звільнити мене від Гарланів. Ти мобілізував Кої й решту.

— Я прийшов по Сильву Ошіму.

Вона звела брову.

— Он як?

— Саме так.

Запала ще одна пауза. На борту глісера Бразил зник у рубці. Я вловив тільки останню фазу його руху, але він здався мені різким і нетерплячим. Перевівши погляд туди, звідки він пішов, я побачив Вірджинію Відауру, що дивилася на мене.

— Тоді, — мовила жінка, яка вважала себе Надею Макітою. — Здається, що я з тобою марную час.

— Справді. Здається, що так і є.

Якщо вона й розсердилася, то не виказала цього. Просто знову знизала плечима, підвелася й дивно усміхнулася мені, а тоді