Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

86
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125 126 ... 317
Перейти на сторінку:
Молода. Вродлива, — останнє слово, схоже, далося йому важко.

— За нею упадає ціла зграя закоханих придворних, дужих молодих чоловіків із медовими язиками. Вони жадають її з усіх можливих причин: через ім’я, через землі, через розум, — він зробив чималу паузу. — І як вона має відреагувати на залицяння хворого стариганя, який ходить із ціпком — якщо, звісно, взагалі ходить? — він скривив вуста так, наче ці слова були гіркі.

— Але ж ваше становище неодмінно… — заговорив я.

Алверон підняв руку й поглянув мені просто в очі.

— Ти одружився б із жінкою, яку купив?

Я опустив погляд.

— Ні, ваша милосте.

— Я теж ні. Думка про те, щоб умовити цю дівчину на одруження, скориставшись становищем… огидна.

Ми трохи помовчали. Я дивився, як за вікном двоє вивірок ганяються одна за одною довкола високого стовбура ясена.

— Ваша милосте, якщо я допомагатиму вам залицятися до цієї дами… — я відчув жар мейрового гніву, ще навіть не повернувшись до нього. — Перепрошую, ваша милосте. Я забагато на себе взяв.

— Отже, це знову твій здогад?

— Так, ваша милосте.

Якусь мить він неначе боровся із самим собою. А тоді зітхнув, і напруження в кімнаті спало.

— Це я мушу тебе перепрошувати. Від цього дряпучого болю мені уривається терпець, а ще я не звик обговорювати особис­ті питання з незнайомцями, тим паче тоді, коли вони вгадують їх потай від мене. Розкажи мені про решту своїх здогадів. Якщо потрібно, будь зухвалим.

Мені стало трохи легше дихати.

— Я здогадуюся, що ви хочете побратися з цією жінкою. Перед­усім для того, щоб виконати свій обов’язок, але також і з кохання до неї.

Знову запала тиша — не така страшна, як попереднього разу, та все-таки напружена.

— Кохання, — поволі проказав мейр, — це слово, яким зло­вживають дурні. Вона, безумовно, варта кохання. А я відчуваю симпатію до неї, — він зніяковів. — Більше нічого я не скажу, — повернувся в мій бік. — Я можу розраховувати на твою обачність?

— Звісно, ваша милосте. Але нащо так це приховувати?

— Я волію діяти, коли забажаю сам. Чутки спонукають нас до дій тоді, коли ми ще не готові, або псують ситуацію тоді, коли вона ще не зовсім доречна.

— Розумію. Як звати цю даму?

— Мелуан Леклесс, — обережно вимовив мейр. — Отож я особисто дізнався, що ти харизматичний і маєш гарні манери. Ба більше, граф Треп запевняє мене, що ти чудово вига­дуєш і граєш пісні. А саме це мені й потрібно. Чи підеш ти до мене на таку службу?

Я завагався.

— І як саме ваша милість користуватиметься моїми по­слугами?

Він скептично поглянув на мене.

— Як на мене, це мало би бути цілком очевидно для людини, що так гарно про все здогадується.

— Я знаю, що ви, ваша милосте, сподіваєтеся позалицятися до дами. Але не знаю як. Хочете, щоб я склав один-два лис­ти? Писав їй пісні? Чи я лізтиму на балкони при світлі місяця, щоб залишати квіти в неї на підвіконні? Танцюватиму з нею в масці, називаючись вашим іменем? — я слабко йому всміхнувся. — Ваша милосте, з мене не бозна-який танцюрист.

Алверон розсміявся глибоким щирим сміхом, але хоч він і прозвучав радісно, я здогадався, що сміятися мейрові боляче.

— Я більше думав про перші два пункти, — зізнався він і з важкими повіками знов опустився на подушки.

Я кивнув.

— Ваша милосте, мені знадобиться дізнатися про неї більше. Намагатися залицятися до жінки, не знаючи її, було б гірше ніж дурістю.

Алверон стомлено кивнув.

— Елементарне тобі може пояснити Кодікус. Він чимало знає про історію родин. Родина — це фундамент, на якому стоїть людина. Якщо ти залицятимешся до неї, тобі потрібно буде знати її походження, — він жестом підкликав мене до себе та простягнув залізний перстень. Затримавшись у повітрі, його рука затремтіла від натуги. — Покажи оце Кодікусу, і він здогадається, що ти від мене.

Я швидко взяв перстень.

— Він знає, що ви плануєте одружитися?

— Ні! — Алверон різко розплющив очі. — Нікому про це не кажи! Вигадай якусь причину для своїх запитань. Піди та принеси мої ліки.

Він відкинувся назад і заплющив очі. Йдучи, я почув, як він кволо промовляє:

— Іноді її не надають свідомо, іноді її не надають добровільно. Тим не менше… вся влада.

— Так, ваша милосте, — відповів я, та він поринув у неспокійний сон іще до того, як я вийшов із кімнати.

Розділ п’ятдесят дев’ятий. Мета

Покинувши мейрові кімнати, я замислився, чи не послати поперед себе до Кодікуса кур’єра зі своєю візитівкою та перснем. А тоді відмовився від цієї думки. Я ж виконую доручення для мейра. Це вже точно має виправдати незначне порушення етикету.

Завдяки численним чуткам я знав, що арканіст Алверона постійно перебуває при дворі мейра вже понад десятиліття. Але я гадки не мав, чого від цієї людини чекати, — тільки знав, що він живе в одній із південних веж маєтку.

Я постукав у товсті дерев’яні двері.

— Стривайте, — долинув тихий голос. Стало чути, як хтось відсуває засув, двері відчинились, і за ними показався худий чолов’яга з довгим яструбиним носом і кучерявим чорним волоссям. Він був убраний у довгий темний одяг, який чимось нагадував мантію майстра. — Так?

— Я тут замислився, чи не можна забрати у вас трохи часу, пане, — проказав я. Моє збентеження було вдаваним лише наполовину.

Він окинув мене поглядом і зауважив мій вишуканий одяг.

— Приворотними зіллями не займаюся. Таке можна знайти в Нижньому Северені, — важкі двері почали мало-помалу зачинятися. — Хоча вам, на мою думку, краще підійшли би трохи танців і кілька троянд.

— Я тут з іншої причини, — швидко відповів я. — Власне кажучи, з двох причин. По-перше, заради мейра, по-друге, за­ради себе.

Я підняв руку, показуючи залізний перстень на долоні. З лицьового боку персня було нанесено ясним золотом ім’я Алверона.

Двері припинили зачинятися.

— Тоді заходьте, — промовив Кодікус.

Кімната скидалася на маленький Університет в одному приміщенні. У знайомому червоному світлі симпатичних ламп виднілися полиці з книжками, столи, заставлені крученим скляним посудом, а у віддаленому кінці я розгледів щось схоже на маленьку пічку чи тигель, наполовину заховане за вигнутою стіною вежі.

— Боже милостивий! — вигукнув я та прикрив рота однією рукою. — Це дракон? — показав на величезне опудало крокодила, що звисало з однієї з балок попід стелею.

Майте на увазі: деякі арканісти стережуть свою територію ревніше за акул, особливо ті, кому вдалося добутися таких розкішних придворних посад. Я гадки не мав, як Кодікус може відреагувати на юного студента-арканіста на своїй території, тож вирішив, що безпечніше зіграти роль приємно дурнуватого, нешкідливого панича.

Кодікус зачинив за мною двері й захихотів.

— Ні. Це алігатор. Запевняю, цілком безпечний.

— Він мене трохи наполохав, — сказав я. — Яка користь від такої штуки?

— Чесно? — він підвів погляд на опудало. — Насправді я не знаю. Воно належало арканістові, який жив тут

1 ... 124 125 126 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"