Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ п’ятдесят восьмий. Залицяння

Мейр не викликав мене вже два дні.

Я застряг у своїх кімнатах і мало не ошалів від нудьги й роздратування. Найгірше було те, що я не знав, чому мейр мене не викликає. Він заклопотаний? Я його образив? Я міркував, чи не послати йому візитівку разом із золотим перснем, отриманим від Бредона. Але якщо Алверон випробовував моє терпіння, це могло бути тяжкою помилкою.

Однак мені урвався терпець. Я приїхав сюди, щоби здобути покровителя чи бодай якусь допомогу в гонитві за амірами. А нара­зі за всю службу в мейра спромігся лише остаточно сплющити дупу. Якби не Бредон, то присягаюся, мені вже піна з рота йшла б.

Навіть гірше: всього два дні — і моя лютня та чудовий футляр від Денни стали би власністю іншої людини. Я сподівався, що до цього часу добудуся достатньої ласки від мейра, аби мати змогу попросити в нього гроші, потрібні, щоб викупити їх у ломбарді. Я хотів, щоб мейр був моїм боржником, а не навпаки. Коли стаєш боржником комусь зі шляхти, звільнитися від цього боргу надзвичайно важко.

Але якщо відсутність виклику від Алверона на щось указувала, то я, вочевидь, аж ніяк не добувся його ласки. Я перебирав спогади, намагаючись зрозуміти, що такого міг бовкнути під час нашої останньої розмови, щоб його образити.

Я витягнув із шухляди візитівку й тепер намагався вигадати ґречний спосіб попросити в мейра грошей. Однак тут у двері постукали. Вирішивши, що це мені зарано принесли обід, я попросив служника залишити його на столі.

Запала багатозначна тиша, що вирвала мене з задуми. Я помчав до дверей і з величезним подивом уздрів, що за порогом стоїть мейрів лакей, Стейпс. Раніше запрошення від Алверона завжди доставляв кур’єр.

— Мейр бажає вас бачити, — промовив він.

Я помітив, що лакей якийсь замучений. Очі в нього були втомлені, наче він недосипав.

— У саду?

— У своїх кімнатах, — відповів Стейпс. — Я проведу вас туди.

Якщо вірити придворним пліткарям, Алверон рідко приймав відвідувачів у своїх кімнатах. Пішовши слідом за Стейп­сом, я мимоволі відчув полегшення. Немає нічого гіршого за чекання.

***

Алверон сидів на великій перині, зіпершись на подушки. Він здавався блідішим і худішим, аніж тоді, коли я бачив його минулого разу. Очі в нього залишались ясними та проникливими, але того дня в них було й дещо інше, якесь тяжке почуття.

Він показав жестом на стілець неподалік.

— Квоуте! Заходь. Сідай, — голос у нього теж ослаб, але в ньому все одно відчувалася владність. Я сів біля ліжка Алверона й відчув, що зараз недоречно дякувати йому за честь.

— Квоуте, знаєш, скільки мені років? — запитав він без передмов.

— Ні, ваша милосте.

— А яким був би твій здогад? Наскільки старим я здаюся? — я знову вловив тяжке почуття в його очах: гнів. Гнів, який тлів, подібно до розпеченого вугілля під тонким шаром попелу.

Мій розум завзято запрацював, намагаючись вирішити, як відповісти найкраще. Я не хотів ризикувати образити мейра, та лестощі, позбавлені надзвичайної витонченості і вправності, його дратували.

Отже, залишається останній варіант. Чесність.

— П’ятдесят один рік, ваша милосте. Можливо, п’ятдесят два.

Він повільно кивнув. Його гнів начебто вщух, як далекий грім.

— Не треба питати про свій вік молодих. Мені сорок, і наступного витка в мене день народження. Однак ти маєш рацію: вигляд у мене на всі п’ятдесят. Дехто навіть міг би сказати, що ти ще великодушно висловився, — він із відсутнім виглядом при­гладив долонями ковдри. — Старіти дочасно — це жахливо.

Алверон заціпенів від болю та скривився. За мить біль минувся, і він глибоко вдихнув. Його лице вкрилося ледь помітним шаром поту.

— Не знаю, як довго зможу з тобою говорити. Здається, мені сьогодні ведеться не надто добре.

Я підвівся.

— Привести Кодікуса, ваша милосте?

— Ні, — різко сказав він. — Сядь.

Я сів.

— Ця клята хвороба підкралася до мене минулого місяця, зіста­ривши мене на кілька років і змусивши мене це відчути. Я все життя дбав про свої землі, та одним знехтував. Я не маю сім’ї, не маю спадкоємця.

— Ви збираєтеся знайти дружину, ваша милосте?

Алверон безвільно опустився на подушки.

— Чутка нарешті розійшлася, так?

— Ні, ваша милосте. Я здогадався про це з того, що ви казали під час деяких розмов.

Він проникливо поглянув на мене.

— Чесно? Здогадався, а не дізнався з чуток?

— Чесно, ваша милосте. Чутки існують — їх повен двір, вибачте за вислів.

— «Повен двір». Гарно сказано, — він усміхнувся — кволо, ледь помітно.

— Але здебільшого вони стосуються якогось таємничого гостя із заходу, — я злегка вклонився, не встаючи зі стільця. — Про шлюб — нічого. Усі вважають вас першим парубком світу.

— А… — вимовив Алверон, і на його обличчі відбилося полегшення. — Колись це було так. Батько спробував одружити мене, коли я був молодшим. Тоді я доволі вперто не бажав одружуватися. Ось іще одна проблема зі владою. Якщо її в тебе забагато, люди не наважуються вказувати на твої помилки. Влада може бути жахливою.

— Мабуть, так, ваша милосте.

— Вона позбавляє людину вибору, — додав він. — Надає певні можливості, та водночас забирає інші. Моє становище, м’яко кажучи, непросте.

Я за своє життя надто часто ходив голодним, щоб дуже спів­переживати шляхті. Однак мейр лежав такий блідий і кволий, що я відчув, як у мені спалахнуло співчуття.

— І що ж це за становище, ваша милосте?

Алверон не без зусиль сів прямо, спершись на подушки.

— Якщо вже одружуватися, то з годящою кандидаткою. Людиною з гарної сім’ї, як у мене. Ба більше, цей шлюб не може бути взято з розрахунку. Дівчина повинна бути досить молодою, щоб… — він прокашлявся. Звук вийшов тихим і глухим. — Народити спадкоємця. Якщо буде змога, то кількох, — Алверон підвів погляд на мене. — Вже розумієш, у чому моя проблема?

Я поволі кивнув.

— Лише в загальних рисах, ваша милосте. Скільки таких доньок є?

— Заледве кілька, — відповів Алверон. У його голосі з’явилося щось подібне до давнього вогню. — Але це не може бути одна з тих дівчат, що перебувають під владою короля. Пішаків у переговорах і додатків до угод. Моя родина боролася за збереження своїх необмежених повноважень від заснування Вінтасу. Я не вестиму перемовин із тим негідником Родеріком заради дружини. Не віддам йому ні крихти влади.

— І скільки жінок не перебуває під владою короля, ваша милосте?

— Одна, — це слово нагадувало свинцеву гирку. — І це ще не найгірше. Ця жінка ідеальна в усьому. Сім’я в неї поважна. Сама вона освічена.