Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

приватні особи. І мені байдуже, чи то німці, чи австрійці, бо я тут не знаю ніякої різниці. Не смакувала їм, певно, та моя щира відповідь.

Я вернувся на Велику Україну, але довго ми там уже не оставалися. Несподівано прийшов наказ, що всі мої частини мають виїхати на Буковину. З болючим серцем ми мусили покинути Наддніпрянщину.

— Я чула щось про цю історію. Здається, В’ячеслав Липинський хотів, аби потому, коли незалежної України вже не було, ви зі Скоропадським об’єдналися?

— Були такі розмови. Липинський був послом Скоропадського у Відні в час диктатури, а потому став головою партії хліборобів-державників. Ми з Липинським не раз стрічались у Відні, й він казав, що гетьман знає про мою до нього неприязнь, але що тепер не час на сварки і треба помиритися, щоби разом боротися за незалежну Україну. Я погодився і навіть їздив раз спеціяльно до Ляйпциґа, щоби зустрітися з гетьманом. Але співпраці в нас так і не вийшло.

— А чому?

— Гетьман намагався в еміґрації об’єднати довкола себе всіх українських діячів, тому навіть переступив через свою ревність до мене, і я вважаю, що то був великий крок із його боку. Але він хотів спирати цілий український рух тільки на великих поміщиків-землевласників, а я був із тим не згодний, бо мені було важливо, щоби той рух складався зі всіх українців: і багатих, і бідних, і молодих, і старих, — бо тільки такий рух може мати успіх. Так ми і не домовилися. Він мені запропонував своє бачення, а я відмовився. Але я думаю, що він наперед знав, що я відмовлюся, й насправді того і прагнув. Так мені здається, що він не хотів зі мною мати справи, — просто боявся, що я поведу за собою частину українців і вони відколються від гетьманського руху. Тому він уважав, що зі мною якось треба домовитися.

— А правда, що ви збирались одружитися з його донькою Лілі? — почервоніла Софія.

— Ні, то вже легенди. Їх завжди більше, ніж правди. Я її ніколи й не бачив.

— Моя тета добре знала родину Скоропадських. І Лілі Скоропадську — теж. Вона була розумна дівчина. А про її вроду ходили легенди. Не пригадую, де читала про те, що «її ледь помітно підпухлі губи змушували чоловіків надовго затримуватися на них поглядом».

— Це — як про вас, — галантно усміхнувся Вільгельм.

Софія почервоніла і продовжила:

— Але Лілі мала репутацію радше холодної та недосяжної, всі її побоювалися. Вона з дитинства виявляла цікавість до всього українського. У літні місяці з батьками їздила з Петербурґа до маєтків в Україні: до Полошок і до Тростянця. Там Лілі вчила українську мову і народні традиції. Мови давалися їй не легко. Її сестра Маріка і брат Данило були здібніші до мов і вивчили українську без зусиль, поки спілкувалися зі сільськими дітьми. А Лілі доводилося годинами виписувати, а потому вчити напам'ять слова і звороти. Але вона завзято і наполегливо робила це, — за її записами хтось із професорів навіть уклав опісля словник рідкісних полтавських ідіом. Вона завжди намагалася розговорити старого діда, котрий стеріг ночами господарські будинки у Тростянці й умів гарно розповідати історії про давніх героїв — козаків. Ці записи збереглись, і потому їх навіть видали. Ми вдома мали це видання. Я його читала.

— Ви так багато знаєте про неї! — здивувався Вільгельм.

— Лілі з дитинства була моя героїня. Я чула про неї стільки розповідей!.. Вона дружила зі сільськими дітьми, ліпила їм із глини ляльок і тварин. Узимку вона писала з Петербурґа листи українською до своїх сільських подруг. Під час останнього року навчання в російській гімназії Лілі познайомилася з молодою вчителькою, українською патріоткою, від котрої вперше почула про українські прагнення здобути незалежність, і відтоді почала серйозно цікавитися українською історією. Вона вчила напам’ять довжелезні поеми Шевченка, але так ніколи і не наважилася декламувати їх публічно. А разом із цікавістю до української історії та культури в Лілі розвинулось і заперечення російської. І це не сподобалося її матері, котра походила з аристократичного російського роду Дурново. Лілі виповнилося вісімнадцять, коли Павла Скоропадського обрали гетьманом, і це стало втіленням її мрій. Юною патріотично налаштованою гетьманівною захоплювались у Києві на офіційних прийняттях. Лілі була висока, білява та сіроока, вона завжди більше переймалася проблемами інших, аніж своїми власними. Можливо, через це особисте життя її склалося не надто вдало.

— То вона таки вийшла заміж? — зацікавився Вільгельм.

— Найбільшим коханням її життя став один із помічників Павла Скоропадського — набагато старший за неї затятий бджоляр, котрий помер від хвороби через кілька років після їхнього одруження. Її несміливість і замкнутість у поєднанні з надзвичайною вродою мали дивний ефект: з одного боку, це приваблювало чоловіків, захоплювало, змушувало думати про неї, але — з другого — жоден не наважувався підійти до Лілі й заговорити. Її несміливість часто сприймали як зверхність, байдужість, самозакоханість. Але Лілі зовсім не була ні зверхня, ні самозакохана, — навпаки, вона самозречено допомагала батькові в його політичній кар’єрі, провадила його особисте листування в усі еміграційні роки. А коли у тридцятих в Україні був голод, Лілі активно працювала в комітеті допомоги голодуючим, що його організував гетьманський рух. Падіння гетьманату Лілі пережила як особисту втрату, так і не змирившись із цим.

— Певно писала вірші чи малювала, як усі самотні дами, — припустив Вільгельм.

— Вона завжди захоплювалася скульптурою, навіть мала замовлення, але так і не досягнула успіху в цьому, залишившись на аматорському рівні. Можливо, після війни, якщо вона вижила, з неї буде знаменита скульпторка.

— Дай, Боже. Але досить