Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

163
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 130
Перейти на сторінку:
істоти, які плекали надто сильний гнів самі собою. Вони здебільшого уникали мене, та час від часу я наштовхувалася на пошматоване й осквернене тіло кролика чи білки, убитого, наскільки я могла судити, лише із жорстокості; а часом один із ходаків, які мені допомагали, з’являвся знову пошматованим і кульгавим, із кінцівкою, наче відкушеною щелепами богомола, чи з глибокими слідами від кігтів на боках. Якось у темній частині Пущі я впала в яму-пастку, вправно накриту листям і мохом для маскування під лісову підстилку та повну зламаного дрюччя і жахливого слизу, що виблискував, чіплявся до моєї шкіри та пік її, доки я не пішла до гаю та не змила його в озерці. У мене на нозі, там, де я порізалась об один із дрючків, і досі лишалася болячка, що повільно гоїлася. Можливо, це була всього лише звичайна пастка на тварин, поставлена для здобичі, проте я так не подумала. Я подумала, що вона була призначена для мене.

Я не дала цьому зупинити мою роботу. Тепер я пірнула під гілки та попрямувала до стовбура серцедерева зі своїм глеком. Я облила його коріння порцією води з Веретена, та, щойно почавши, зрозуміла, що на це дерево надії небагато. Надто багато вже душ застрягло всередині та крутило дерево в усіх напрямках, і надто довго вже вони там були; від них лишилося замало, щоб їх можна було витягти, а заспокоїти і розрадити їх усіх, навіяти їм сни буде майже неможливо.

Я довго стояла, поклавши руки на кору та намагаючись до них дотягнутися, та навіть ті, які я знайшла, були загуб­лені так довго, що забули власні імена. Вони лежали, не ходячи, у затінених темних місцях, із порожніми очима та виснажені. Їхні обличчя майже втратили форму. Мені довелося зрештою відступитись і відійти; я вся дрижала від холоду, хоча крізь листя проходило жарке сонце. Горе прилипло до моєї шкіри, бажаючи залізти всередину. Я повернулася, нахилившись, із-під важких гілок дерева й сіла на клаптику відкритого сонячного світла в іншому кінці долини. Трохи відпила зі свого глека, затим притулившись чолом до його всіяного краплинками мокрого боку.

Крізь прохід, аби долучитися до першого, проповзло ще двоє ходаків; вони сіли рядком, напружено схиливши довгі голови в бік мого кошика. Я згодувала кожному з них по чистому плоду, а коли я взялася до праці, вони мені допомогли. Разом ми нагромадили біля стовбура сухого труту й викопали довкола кінців гілок серцедерева широке коло з багна.

Коли ми закінчили, я підвелася й вигнула натомлену спину, розтягуючись. Потім обтерла руки грязюкою. Повернулася до серцедерева і знову поклала руки на нього з боків, але цього разу не спробувала говорити до застряг­лих душ.

Кісара, — промовила я і потягнула воду. Працювала я обережно, повільно. Вода виступала на корі товстими краплями та повільно стікала тоненькими мокрими струмочками, щоб упасти в землю. Сонце вгорі рухалося вперед, дедалі більше проглядаючи крізь листя, тим часом як воно скручувалось і сохнуло. Доки я закінчила, воно вже зникало з поля зору; моє чоло було липким від поту, а руки — вкриті живицею. Земля в мене під ногами була м’якою та вологою, а дерево стало блідим, як кістка; його гілки видавали звук, схожий на торохтіння паличок на вітрі. Усі плоди на гілках усохли.

Я відійшла на безпечну відстань і запалила його словом. Потім я важко сіла та якомога старанніше витерла руки об траву, а тоді підтягнула коліна до грудей. Ходаки зграбно склали ноги та розсілися довкола мене. Дерево не смикалося та не верещало, бо вже зникло більш ніж наполовину; запалало воно швидко, а горіло без великого диму. Пластівці попелу падали на вологу землю і танули в ній, наче ранні сніжинки. Часом вони падали на мої голі руки, недостатньо великі, щоб пекти, — просто крихітні іскорки. Я не відступилася. Ми були єдиними жалібниками, які зосталися в деревах і тих, хто спав у ньому.

У якусь мить я заснула, стомившись від роботи, між тим як багаття палало далі. Коли я вранці прокинулася, дерево вигоріло, перетворившись на чорний пеньок, який без жодних зусиль розсипався на попіл. Ходаки рівномірно роз­гребли попіл по галявині своїми пальцями, залишивши невеличкий горбок у центрі, де стояло старе дерево. Під ним я посадила плід зі свого кошика. У мене був флакон зілля росту, яке я зварила з річкової води та насіння серцедерев. Я бризнула кілька крапель на горбок і заходилася підбадьорливо співати плоду, доки не висунув голову срібний сіянець і не виріс заввишки з трирічне деревце. Нове дерево не мало власного сну, проте воно несло далі замість змучених кошмарів тихий сон про дерево з гаю, з якого походив плід. Ходаки зможуть їсти його плоди, коли вони з’являться.

Я залишила їх доглядати його, завзято будуючи навіс із високих гілок, щоб його свіженькі нові листочки не засмажилися на жаркому сонці, та пішла геть крізь каміння, повертаючись до Пущі. На землі було повно достиглих горіхів і заростей ожини, та я не усвідомлювала цього на ходу. Їсти якісь плоди з-за меж гаю ще довго не буде безпечно. Надто вже багато скорботи було під гілками, надто вже багато досі було змучених серцедерев, на яких тримався ліс.

Я витягнула кількох людей із серцедерева в Заточеку та ще кілька — з росьїнського боку. Та це були люди, забрані лише зовсім недавно. Серцедерева забирали все: не тільки сни, а й плоть і кістки. Як я довідалася, Марекова надія завжди була марною. Кожен, хто затримувався всередині більш ніж на тиждень-два, ставав надто рідним дереву, щоб бути витягнутим назад.

Мені вдалося зробити легше декому з таких і допомогти їм упасти у довгий глибокий сон. Деякі з них навіть самі знайшли дорогу до снів, щойно королева Пущі віддалилась, а її життєдайний гнів зник. Але так лишалися сотні серцедерев, які й досі стояли, багато з них — у темних і таємних місцях Пущі. Я не знайшла ласкавішого способу їх звільнювати, ніж витягувати з них воду та палити їх. Це все одно щоразу видавалося вбивством, хоча я знала, що це краще, ніж лишати їх, коли вони застрягли та затрималися. Сіра гризота цього лишалася зі мною надалі.

Цього ранку мене зненацька вирвало зі стомленого туману дзеленчання дзвоника, і я відсунула кущ, за яким на мене витріщилася жовта корова, що задумливо жувала траву. Я усвідомила, що перебуваю біля кордону з росьїнського боку.

— Тобі краще повернутися додому, — сказала я корові. — Я знаю, що жарко, та надто вже ймовірно, що ти з’їси тут щось не те.

На віддалі її кликав голос якоїсь дівчинки, а за мить вона пройшла крізь кущі та зупинилася, побачивши мене; їй було років дев’ять.

— Вона часто тікає до лісу? — запитала я її, трохи плутаючись у росьїнській.

— Наша лука надто маленька, — відповіла дівчинка, піднявши на мене ясні сині очі. — Та я завжди її знаходжу.

Я

1 ... 125 126 127 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, що не мають коріння"