Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

будинком і звідси побачили, що сюди біжить солдат. Ми дали драла, отже, солдат на високому ганку міг побачити хіба наші уявні тіні.

— Я про тебе починаю краще думати,— вже вкотре сказала Лариса, коли ми відбігли на безпечну віддаль і зупинилися передихнути.

— І цілком незаслужено,— мовив я.— Просто мені про цей ганок розповіли.

— Хто?

— Люди, рідні яких за дротом,— сказав я.

— Не хочеш, щоб я про тебе думала краще? — спитала Лариса.

— Хочу,— сказав я.— Але чесно.

— Хлопець повинен дбати, щоб сподобатися дівчині.

— І виставляти себе півником,— пирхнув я.— Мені це ні до чого, та й тобі мені нічого подобатися. Сама ж сказала!

Вона промовчала.

— Ходім погріємося,— запропонував я.

— А знаєш де?

— Коли запрошую, знаю.

Пішов до тієї міні-хатки, куди мене запросила жінка-візниця. Вона відчинила нам двері й мовчки запросила до себе, ніби ми були в неї бозна-скільки разів. У хатці стояла буржуйка, в якій палав вогонь. Дверці лишалися відчинені, і там полихало, метляючись, полум’я. Ми сіли на грубої роботи ослінці, власне, маленькі лавочки й простигли до вогню руки. Жінка сиділа на голій дерев’яній отоманці. Розмова виникла сама собою, жінка повільним голосом розповіла, що й вона ув’язнена, але вільновідпущена — перевозить на возі вантажі із станції. Вантажать зеки, ті, що під конвоєм. Про політичних висловилася з повагою, назвавши їх “законниками”. Спитала нас, звідкіля ми і хто нам ув’язнений, до якого приїхали. Зиркнула на Ларису сивими, притомленими чи пригнобленими очима і сказала:

— Ну, дєвочка своего парня не дождьотся...

— Ето же почему? — спалахнула Лариса.

— Не обіжайся,— спокійно, навіть безпристрасно сказала жінка.— Ти такая хорошенькая! Такіє хорошенькії бистро замуж ідут.

Лариса засопла, ми ще трохи побалакали, тоді жінка встала.

— Нужно ехать! — сказала.— Када буду тут, приходітє греться.

Тут ми дістали потрібну інформацію; власне, нас цікавив час перезмінки. Тоді станемо біля дороги і зможемо побачити Артура ще раз.

— Все так делают,— сказала жінка,— када не дают свіданія...

Мене вразив у цій жінці спокій. Була вона ніби занурена в собі, рухи мала уповільнені, як і голос. Але про те, за що посадили Артура, не запитувала, ми не питали й за що вона сидить — знав, що таке питати не прийнято.

— Мегера! — коротко оцінила Лариса, вона й досі клекотіла.

— Чому ж? — заперечив я.— Дала нам погрітися, а могла б послати до всіх чортів.

— З чого це вона взяла, що я Артура не діждуся? — спитала ображено Лариса.

— Заспокойся,— мовив я.— Сказала, то сказала, а ти чини, як тобі хочеться.

— А може, мені неприємно таке чути.

— Ну, то грітися до неї більше не прийдемо. У нас ще три години часу. Треба щось переїсти.

Я спитав у якогось місцевого жителя вулицю, назва якої була записана в моєму записничку. Той показав, куди треба йти.

— Замучив мене своїми сюрпризами,— буркнула Лариса.— Куди це ми йдемо?

— Є одна мордовська родина, де можна кілька годин пересидіти. Там і переїмо.

Ми пішли між дерев’яних будівель. Я постукав у потрібні мені двері. Відчинила жінка, яка уважно нас обдивилася й запросила в хату. У хаті сидів старий, патлатий і якийсь ніби зачумарений чоловік. Старий спитав, звідки ми знаємо його прізвіще. Я сказав; старі захитали головою, згадуючи тих, котрі гостили тут до нас. Жінка пішла до печі й почала там поратися.

— У нас бєдная єда,— сказав старий.

— Будем раді тому, що є,— мовив я.

Кімната була нечупарна, якась неприбрана, темна. Жінка вийняла з печі закопченого казана й насипала нам гарячої страви: пшоно і капуста з картоплею. Ми їли, а старий неквапно нас розпитував.

— С Украіни к нам много приезжают,— сказала стара, сіла на лавку й застигла.

Я вийняв гроші, старі спершу не хотіли брати. Але Вітличний попереджав, що гроші треба дати конче, і я наполіг.

Ми вийшли з хати, бо запах у ній був трохи засильний для наших цивілізованих носів, й опинилися знову на дорозі. Мали прогуляти півтори години, ходили дорогою, поверталися і знову ходили. Від двох недіспаних ночей у мене легенько паморочилось у голові, в Лариси, очевидно, також, бо вона майже не говорила.

— Ходім в управу, там у коридорі є лавки,— нарешті сказала Лариса.

— А може, в дімець до вогню?