Читати книгу - "Смерть у Києві"

душі, людське шумовиння, прикрашене пишновбраним боярством, тіунами, церковними ієреями, чужоземцями, яким просто цікаво було поглянути на в'їзд у стольний город великого князя.

Петро Бориславович, який теж разом з князем Володимиром отримав веління негайно збиратися в дорогу до Луцька, не мав часу присісти до своїх пергаментів і увічнити, як то він мав звичай робити, урочисту подію — повернення Ізяслава і зустріч його киянами. Тому не лишилося переліку тих, хто виїхав того дня перед великим князем, хто вийшов, хто гукав і хто веселився. Та відомо, що Ростислав сидів на Краснім дворі й не квапився до свого названого батька і старшого князя на привітання, бо мав би в цей час стерегти землю десь у Бозьку чи в Котельниці сидячи, а не в Києві; до того ж забутий був усіма аж так, що ніхто й не сказав йому вчасно про прибуття Ізяславове.

Не зустрічав князя Войтишич, пославши для того чотирьох Микол та ігумена Ананію. Ніхто й не дивувався, бо ж старий воєвода вже давно відійшов од справ, засів у своєму дворі, не жив, а доживав, як вважала більшість.

Дуліб не виїхав на повітання князя, бо не в його звичаї було пхатися перед очі, поки не покличуть. Лікар поспішає до недужого. Коли ж чоловік здоровий і бадьорий, коли повертається в славі і силі, то видовище лікаря коло нього недоречне і безглузде.

Несила перелічити всіх, хто не вітав повернення Ізяславового, бо таких було набагато більше, аніж розкричаних лакиз. про яких годі й казати будь-що.

Що ж до Ізяслава, то переконався князь одразу, що покликано його до Києва не для величання й не виказувати могуття своє, а знову ж таки як сторожового пса боярського, тільки й того, що огризатися мав тепер у самому Києві, а не десь віддаля.

Терпіння в чотирьох Микол та Войтишича стачило лиш на те, щоб дати князеві спокійно помолитися в церквах, та скласти належні дари, та влаштувати один чи два обіди для ієреїв. А тоді обсіли відразу князя, випустили на нього Миколу Старого, ще й досі зашмарканого і від того ще злішого: і той став не хвалити великого князя за його вельми вдалий похід проти Долгорукого, а ганити за те, що покинув Київ напризволяще, та й не просто покинув, а ще й лишив тут ворога тяжкого Ростислава, сина Долгорукого. Ростислав же багатьох киян і берендеїв приласкав і хотів сісти на велике княжіння в Києві і взяти дім твій, і жону твою, і сина, і брата, князя Володимира.

— Вже чув про се, — поблимуючи червоними очима, нетерпляче відмовив Ізяслав. — Чув, і не віриться мені.

— Як же не віриться? — обурився Микола Старий. — Як не віриться? Адже отець його ворог твій, отож і син його — твій ворог, і прихистив його на свою голову та й держиш досі на згубу нашу.

— Хіба ще живий? — прокректав Безвухий. — Ти вже тут, князю, он скільки днів, а ворог твій живий досі?

Плаксій пустив у бороду два струмки сліз, співчутливо похитав головою.

— Сину мій! Чому ж досі не..?

Ізяслав зацьковано озирнувся. Не було думок ні про велич, ні про могуття, ні про сидіння в Києві, готовий був утікати світ за очі, в чисте поле, ставати на битву хоч проти самого диявола, аби тільки не чути оцих страшних людей, які вимагали від нього нового братовбивства, забувши про те, що лиш рік тому тут уже вбито князя Ігоря і вбивство те невигубною плямою впало на нього, Ізяслава. Він глянув на Войтишича. Найспокійнішого і найрозважливішого серед усіх, просив поглядом рятунку в старого воєводи, в чоловіка, який служив багатьом князям, умів служити, на будь-який випадок міг би пригадати щось з свого бурхливого, заплутаного, але, зрештою, героїчного життя.

— Що скажеш, воєводо?

— Та будь воно все прокляте, — відповів Войтишич. — Князьок цей заробив собі смерть і заслуговує знищення.

— Забули про Ігоря, — похмуро мовив Ізяслав. — Оганьбили Київ, збезчестили мене, допустивши те вбивство, той злочин. Тепер хочете ще?

— До слова прийшлося, будь воно прокляте. Не кажу ж убивати, кажу: заслужив. А ти не держи його тут на свою голову, прожени до Юрія, та й будь воно все прокляте!

— Та прожени так, як уміє проганяти наш святий Київ, сину мій, — заплакав Плаксій. — Обдери з нього все багатство, оружжя й коні відніми, дружину в залізо візьми та розведи по всіх городах і кинь у темниці.

— Як то діди й прадіди чинили, — докинув Микола Старий.

– І киян приклич, щоб подивилися, будь воно прокляте все, — посміявся Войтишич. — Бо й не сам Ростислав тобі страшний, а Долгорукий. Бо Ростислав киянам обіцяв, що прийде сюди отець його Долгорукий і ввійде в Київ, аби лиш Бог поміг. То хай поглянуть, кому Бог помагає, будь воно прокляте.

— Негоже чиниш, воєводо, проклинаючи Бога, — перехрестився Ізяслав.

— Князю, — підводячи своїх Микол, сказав на розставання Микола Старий, — з Богом ми всі купно, віримо в Бога, в людей же вірити не слід, бо то однаково, що вірити воді, підмерзлій уночі, заснулій змії, уламку меча або недавно засіяному полю. Маєш спокутувати свою надмірну довірливість, а ми з тобою.

Всупереч звичаю не було в князя трапези разом з боярами й воєводами, в Києві панувала настороженість і принишклість, зготовлялося щось лихе, сторожа перегукувалася у всіх кінцях, пильнуючи, щоб ніхто чужий не проскочив у город, щоб не винесено було за брами звісток дочасно.

Вночі до Стварникового двору, без перешкод пропущений сторожею, під'їхав вершник. Прив'язав коня коло воріт на вулиці і пішов через двір, почовгуючи ногами, ніби розгрібав сніг. Затовкся в двері не на хазяйську половину, а до Дуліба; лікар відчинив несподіваному гостеві, впізнав Петрила, хоч той був якийсь мовби пом'ятий чи пошарпаний, впустив до себе.

— Чоловік твій де, Іваниця той? — спитав Петрило.

— Вже облігся спати. Маємо звичку рано вставати, то ж і спати…

— Пусте, — перепинив його Петрило, — не про те мовимо… Прийшов я до тебе… Не прийшов — приїхав, однаково… Сказати хочу тобі, щоб утікав.

— Утікав? — Дулібове здивування було цілком щире. — Я?

— Ти. З своїм чоловіком, з Іваницею себто, цим гостроязиким. Обидва й утікайте.

— Куди й чого?

— Куди — не знаю. А чого — можу й сказати. Взавтра братиме вас князь Ізяслав у залізо. Всіх людей Ростиславових.

— Ми не Ростиславові люди.

— З ним прийшли з Суздаля, він вас викрав у Долгорукого, то чиї ж ви? Слухай далі, Ростислава проженуть з Києва, а всіх його людей куватимуть у