Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— недарма ж провчилася два роки в університеті! Вони дивляться на донну Мімму і бачать перед собою живий докір за вчинену проти неї зраду.

Так, то зрада, зрада, мої синьйори, бо коли вам потрібна така сама баба-повитуха, якою донна Мімма була раніше, — з хусткою на голові під чорним шаликом, і щоб вона розповідала вашим дітям казочки про карету й братиків, куплених у Палермо на татові гроші, то навіщо ви дозволили, щоб небесно-блакитну хустину донни Мімми, її шалик і давні казки привласнила ця зайда з материка, що теж приїхала з університету і теж — у капелюшку? А тепер ви насміхаєтеся з донни Мімми, глузуєте з її вигляду, а мали б сказати загарбниці: «Ні, дорогенька, це ти змусила донну Мімму податися до Палермо, щоб змарнувати там два роки, це ти змусила її напнути капелюшка, щоб такі, як ти, зайди, з неї сміялися, — а свого капелюшка, бач, скинула? Захотіла перебратися в її хустку і шаль, аби посісти місце тієї, яку сама ж і вигнала вчитися? Але ж ти самозванка! Це для донни Мімми природно було так одягатися, так говорити! Ні, любонько, не чини їй підлоти! Сама насміхалася з неї за її хустку й шалика, за казочку про карету, а тепер з неї глузуватимуть інші через цього кумедного капелюшика й нікому не потрібну університетську науку». Отак, мої синьйори, ви повинні були сказати цій зайді. А якщо вам тепер і справді подобається «освічена» повитуха, що вміє усе до ладу пояснити: як роблять дітей і як можна їх не робити, — то примусьте цю заброду з П’ємонта знову надягти свого капелюшка, аби люди не сміялися з донни Мімми, котра вивчилась на акушерку й повернулася теж в капелюшку!

А ви знизуєте плечима, любі синьйори, і даєте донні Міммі зрозуміти, що тепер уже й не знаєте, як вам ставитись до тієї, іншої, котра вам багато допомагала, і робила це добре, дуже добре, так… і що наступного разу ви вже обіцяли саме їй… а на майбутнє, то ви, аби не пошитися в дурні, говорите, що маєте надію на Бога, бо досить уже вам нести свій хрест і народжувати дітей.

Донна Мімма плаче, вона шукає розради в колі дітей, аби не лякати їх, врешті знімає з голови це вороняче гніздо свого чорного капелюшка. Але марно. Діти більш не впізнають її.

— О Господи, що ж це таке? — плачучи, нарікає донна Мімма. — Раніше, Флав’єтто, ти дивилась на мене своїми гарненькими оченятами. Ти, Нінні, теж був мій, еге ж? Ви мене забули? Свою донну Мімму? Це ж я, я їздила купувати вас до Палермо, на татові гроші, я, мої діточки, привезла вас у кареті з слонової кістки, ось ходіть-но сюди!

Діти не хочуть підходити, насуплені, вони стежать за нею звіддалік, і тоді донна Мімма, не встигаючи витирати заплакані очі, розуміє, що їй нема на що сподіватися. Вона надягає свого капелюшка і йде геть.

Та не тільки через той клятий капелюшок, міркує собі донна Мімма, всі тепер у містечку заповзялися проти неї. Тут уже пішло на принцип: якби не впертість, донна Мімма пожбурила б його під три чорти. Але що вдієш з наукою? Так, з наукою, через яку вона скинула з голови чудову хустку блакитного шовку й надягла цього чорного капелюшка; з наукою, яку вона таки подолала, проте запізно і не так, як годилося б; з наукою, що відібрала в неї природний зір і дала штучні окуляри; з наукою, яка звела нанівець її тридцятип’ятирічний досвід і прирекла на два роки каторги, — і це в її віці! Що їй робити з наукою, якої вона до скону тепер не забуде, — ось де справжнє, непоправне лихо! Бо часом і нагода трапляється — онде сусідка, перший рік заміжня, от-от стане матір’ю; того вечора жінці не спалося, місця собі не знаходила в чотирьох кімнатах, не могла приспати тривоги, що підкочується під серце і душить, вийшла на ганок… дивиться… ба ні, відчуває, як дивляться на неї з неба зорі, як ото мурашник відчуває кожну свою мурашину, так і вона гостро відчуває усією своєю плоттю кожен зоряний шпичак на небі і починає стогнати й волати, що більше несила! Треба почекати, радять їй, до завтра, але вона, — ні, каже, якщо так триватиме далі, до завтра не витримає, помре. Ту, з П’ємонта, кудись уже викликали, й вона переказала, що вночі не зможе прийти, а що їх тепер двоє з таким ремеслом, то хай уже буде як буде, — чи не запросити донну Мімму?

Га? Як ви сказали? Донну Мімму? А донна Мімма вам що — затичка для бочки? Вона не хоче бути «підміною» для тієї, іншої! Її довго вмовляють, і нарешті вона згоджується, напинає на голову капелюшка і йде неквапом. Гай-гай, невже донна Мімма не використає нагоди показати все, чого навчилася за два роки в університеті? Невже не доведе своєї переваги над тією, іншою, не доведе, що зробить усе краще за неї і за усіма правилами науки та гігієни? Бідолашка! Вона хотіла продемонструвати відразу всі закони науки, всі вимоги гігієни, і так постаралася, що доводиться посилати спершу по ту, з П’ємонта, а потім і по лікаря, бо інакше не порятуєш бідної матері та її дитини од наглої смерті, вони вже ледве дихають після застосування всіх тих правил і вимог.

І то вже для донни Мімми справжній кінець. Після такої невдалої спроби ніхто — і цілком справедливо! — не хоче й чути про неї. Кленучи все село, вона виходить щодня у тому своєму капелюші на майдан, і там біля аптеки неодмінно влаштовує бешкет: обзиває лікаря віслюком, а цю зайду з П’ємонта, що приїхала позбавити її шматка хліба, — шльондрою. Кажуть, ніби вона почала заглядати в чарку, бо, вертаючись додому, частенько гірко плаче, а вино, як відомо, діє на людину саме так.

А та, п’ємонтка, у блакитній хустці і в довгому індійському шалику, який звабно облягає її струнку постать, бігає тим часом од хати до хати, скромно опустивши очі, лише зрідка кине на вас лукавий погляд, і тоді усмішка заграє чарівними ямками на її щічках. Вона співчутливо говорить: то справді біда, що донна Мімма пустилася берега, а вона ж бо вірила, так сподівалася, що після повернення донни Мімми їй полегшає, — саме так, полегшає, бо ці благословенні сіцилійські татусі тільки те й роблять, що витрачаються на дітей, змушуючи її день